вівторок, 14 червня 2016 р.

КИЕВСКАЯ РУСЬ

Киевская Русь под Почтовой площадью: столичные археологи показали уникальные находки

Татьяна ТурликьянСобственный корреспондент Styler
Фото: Раскопки на Почтовой площади будут проходить еще не один год (Виталий Носач, Styler.rbc.ua)14 июня, 2016 | Жизнь

53
14
5
5
24
101

Киевские археологи ежедневно исследуют культурные слои под толщей грунта на Подоле. Побывав на месте раскопок и пообщавшись со специалистами, Styler убедился - речь о памятнике национального значения

Раскопки на Почтовой площади продолжаются. Еще в 2013 году появилась информация о подготовке строительства нового ТРЦ в Киеве напротив Речного вокзала. Инвесторы планировали возвести подземный торгово-развлекательный объект с паркингом на 100-150 машино-мест. Быть может, уже сейчас киевляне проводили бы свой уикенд в очередной прохладной "стекляшке", прогуливаясь по магазинам и кафешкам, если бы не находки археологов.

пʼятниця, 10 червня 2016 р.

Про козацьку чуприну, “оселедець” та чуб

Опублікувала Росава - Липень 20th, 2012

Dakhno_8_1
Збереглася цікава замітка, яка докладніше розповідає про давній звичай українців носити волосся. Вона була опублікована в „Записках Наукового Товариства імені Тараса Шевченка” близько ста років тому.
„Майже всі наші малярі, малюючи низових лицарів запорожців, не знають, як треба малювати їх чуприни. Так, наприклад, на рисунку маляра Васильківського, виданого на премію російською часописсю “Нива”, намальовано запорожця так, що чуб і чуприна у його вийшли змішаними: поверх звичайного чуба, розчісаного на всі боки, лежить від середини голови, осібне пасмо волосся — чуприна. Запорожці Ріпина, що пишуть султанові листа, мають чуприни серед голови, як буває це у китайців. Мікєшін, Сластьон і ін. теж малювали чуприни на середині голови, а Сластьон ще й заплетеними як у дівчат, що справді робилось тілько на жарт і рідко. У театрах при гримуванні чуприни чіпляють насеред голови. Все це розминається з правдою…”
Знаменита козацька зачіски „чуприна”, яку тепер називають „оселедець”…
Перш за все скажу, що чуприна і чуб не одно і те ж, як дехто думає, а зовсім два різних типи ношення волосся.
Чуб підстригався так: над лобом, на висках і на потилиці волосся голилося чи стриглося при тілі, і тільки серед голови зіставлялося на долоню широке, кругле пасмо довгого волосся. Те волосся розчісували на всі боки і підстригали кругом — вище над лобом, а нижче на потилиці.
*Таким робом голені місця прикривались чубом і здавалось, що голова вся в волоссі; тілько коли чуб закочувався вітром, то голий череп відкривався, і від того обличчя людини робилось диковеличним і войовничим. Чуба носили пани, городові козаки і посполиті; тілько, здається, пани підстригали його вище, на польський лад.

*Зовсім інакше підстригалась чуприна. Вся голова голилась чи стриглась при тілі, над самим же лобом зіставляли кругле пасмо волосся пальців у три ширини. Волосся те часом відростало в довгу косу, яку можна було, зачесавши на лівий бік, або обвести кругом голови і замотати за ліве ухо, або просто довести до нього і замотати. Частіше, коли вона була не дуже довга, тілько спускалась на вухо, і кінець її теліпавсь на плечі. Така коса надавала лицю дуже войовничий вид і оригінальну красу. У маленьких хлопчиків чуприну підрізували у рівні з бровами, щоб не лізла в очи. У старших голова не завсіди була гладко виголена, заростала невеликим волоссям, і так зіставалася подовгу, особливо так було у старих дідів, що не любили чепуритися. Чуприну носили запорізькі козаки і ті люди, котрі, так чи сяк, мали зносини з ними, як от чумаки і ті селяни, що жили близько до Запорожжя. В Гетьманщині ж, мабуть, носили тілько ті козаки, що якийсь час жили в Січі і вернулись назад. Треба думати, що і в Січі деяка старшина, як от писарі тощо, носили чуб.
“Чуба мій батько носив до самої смерти, а як голили чуприну, бачив за молодих літ і мені оповідав”.
*Виявляється, не всім і на Запорізькій Січі дозволялося носити чуприну, котра була своєрідною відзнакою лицарського стану. Чуприни заборонялося носити джурам, селянам-втікачам, недосвідченим воякам, брехунам, боягузам, злодіям, ошуканцям. Позбавити чуприни козака вважалося найбільшою ганьбою. Про надзвичайно високий статус цієї зачіски у запорожців свідчить і суворо регламентований спосіб носіння чуприни, закрученої саме за ліве вухо. „Чуприну неодмінно носили за лівим вухом, як усі відзнаки і нагороди,— пояснював колишній запорожець Антін Головатий великому князеві Костянтину Павловичу, — шаблю, шпагу, ордени та ін. носять зліва, то й чуприну, як знак завзятого і відважного козака, слід також носити зліва”.
В Україні існував навіть спеціальний термін „чуприндир” — хоробрий, як запорожець, що носить чуприну на голові.
На жаль, усі ці питання практично до сьогоднішніх днів не висвітлювались, адже московські окупанти протягом століть намагалися дотла викорінити українську військову культуру. Ще цар Олексій Михайлович, батько майбутнього ката України Петра І, спеціальним указом вимагав від козаків: „прежде нашего пришествия разделение с поляками сотворите как верою так и чином; хохлы, которьіе у вас на головах, постригите”.
*
У поляків військова зачіска зовсім інша — дуже високо підстрижене волосся кружком на голові — воно більше нагадує зачіску наших селян.
*
Але вченим, ясна річ, вникати в усі ці тонкощі окупаційна влада “не рекомендувала”. Після знищення Січі московські окупанти силою голили чуприни всім козакам, а непокірних жорстоко страчували. Навіть, коли 1788 року було утворене Чорноморське військо, „для утримання запорожців від відходу на військову службу, деякі поміщики крім різних перешкод застосовували їх в тяжкі без відпочинку роботи і, що найголовніше, у козаків відрізали на голові чуприни і цим позбавляли козаків козацької честі, якою вони дорожили і у кріпацькому званні, визнаючи себе не кріпаками, а козаками”.
Та незважаючи на всі заборони ще до 70-х років XX століття в деяких українських селах чоловіки голили голови і залишали невеликий чупер як ознаку свого козацького походження.
Усі ці факти, які вперто ігнорувалися окупантською історіографією, переконливо свідчать одне: козаки — продовження давньої військової формації воїнів-кшатріїв. За часів Київської Русі вона існувала як боярсько-лицарський стан, який виконував функції прикордонної сторожі. Зараз про це все сміливіше починають писати відомі українські вчені, зокрема Сергій Леп’явко, Леонід Залізняк, Ярослав Дзира, Дмитро Стороженко та багато інших.
Адже навіть польська влада в офіційних документах завжди зверталася до козаків не інакше як „пани-лицарі”. Про те, що козаки вважалися лицарським станом, свідчить відомий польський дипломат Станіслав Освенцім, котрий служив при дворі коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. У своєму щоденнику за 1643 рік, описуючи подорож з коронним гетьманом з Бара в Гадяч і назад, він зазначає: „Відправившись після обіду зі Стеблева, ми, проїхавши одну милю, досягли до ночі міста Корсуня, староства, котре належить його милості пану хорунжому коронному; тут ми прожили кілька днів. Під час цієї зупинки запорізькі козаки Чигиринського полку принесли скаргу його милості пану гетьману на свого полковника пана Закржовського про те, що вони терплять від нього великі образи і утиски, якими порушуються права їх рицарського стану. Коли справа ця роз’яснилася перед судом гетьмана і перед всіма нами, полковник був відставлений від посади…”
Не випадково на народних картинах „Козак-Мамай”, поруч з козаком, на дубі, який символізує “Дерево Життя”, неодмінно зображався родовий лицарський герб. Тобто, навіть народні майстри ідентифікували козацтво саме зі станом лицарів. Могили козаків відрізнялися від могил людей інших станів: на надгробному хресті поперечна частина була прикрашена невеличким древком з куском полотна на ньому, так званою „прапіркою”.
Там, де сном убитих сплять
Наші козаки.
На хрестах у них висять
З каймами хустки…
А найпотужніше цю гіпотезу доводять саме давні билини. Аналізуючи їх, ми отримуємо повну картину трансформації козацького стану протягом X століття. Так, в часи Святослава Завойовника (билинний Святогор) козацтво спрямовує свої сили зовні, підбиваючи держави і народи. Недаремно сам Святогор зізнається, що його через .велику силу богатирську” навіть Руська земля не може носити. Як це перегукується з літописним доріканням киян Святославові: „чужої землі шукаючи, свою занапастив”. Від надлишку власної сили Святослав-Святогор гине. Його син Володимир, якого в билинах названо „Красним Сонечком”, реорганізовує козацтво, створює з нього постійну прикордонну сторожу, організовує „застави богатирські”, найвідомішу з яких очолює „старий козак”, „отаман застави богатирської” Ілля Моровець.
Оскільки кордони у нас були не лише на сході, а й на заході, півночі та півдні, то й „застави богатирські” там також обов’язково мали бути. І тому серед билинних богатирів ми бачимо і волинян (Дюк Степанович), і галичан (Чурило Пленкович), і новгородців (Ставр Годинович). У билинах показано побут козаків, їхні звичаї, навіть бойові прийоми. Ось чому аж до останніх часів московські окупанти категорично забороняли видавати билини українською мовою (не видані вони і до сьогодні). Але це як відсутній фрагмент у мозаїці, без якого неможливо зрозуміти зміст картини. А московити постійно твердять, що билини є, мовляв, їхньою творчістю, оскільки збереглися саме на Півночі. Хоча добросовісні історики, наприклад, Є. Савельєв доводять, що Московщина билинних богатирів ніколи не знала, це творчість Подніпровської і Новгородської Русі. Найдовше вони збереглися саме на Новгородщині, оскільки на Подніпров’ї в часи боротьби з татарами з’явилися нові герої, нові думи, які й витіснили старі мотиви. А Новгородщина, де билини збереглися найбільше, з давніх часів була населена саме давньоруським, а не московським елементом, що блискуче довів славетний історик Н. Костомаров в своїй „Правде москвичам о Руси”. Але ж і пісні Січових стрільців збереглися теж на еміграції в Німеччині, в Канаді, оскільки на території колишнього СРСР за виконання цих пісень розстрілювали. Але ж канадцям чи німцям ніколи і в голову не прийшло оголосити ці пісні канадською чи німецькою народною творчістю. А в билинах описуються Київ, Галич, оспівуються українські богатирі, українська природа, українські рослини і тварини, яких ті, хто співає билини на півночі, часто не можуть собі навіть уявити. Але московських ідеологів це не дуже хвилює: якщо вже вкрали в українців навіть давню назву Русь, то можна і народну творчість присвоїти і перейменувати, адже їх першоназва, як відомо, не „билини”, а „старини”. Що ж до лицарського стану, то у XVIII столітті московський сенат прийняв спеціальну заборону приймати козаків у дворянство, оголосивши, що „в Малой России нет дворян…”, свідомо принизивши наших лицарів до рівня кріпаків.
Але повернемося до козацтва. Як ми вже зазначали вище, козацькі поселення теж існували по всьому периметру нашої держави. Тут ми підходимо до розвінчання ще однієї великої байки про козацтво, яку окупаційні історики не лише нав’язали нам, а й запустили у світ. Зокрема, вони завжди намагалася обмежити історію українського козацтва історією Запорізької Січі. Мовляв, козацтво виникло на Запорожжі і лише запорожці справжні козаки. Ігноруючи величезну кількість історичних матеріалів, які це заперечують, такий міф методично вбивали у нашу свідомість протягом століть московської окупації. Але факти свідчать про інше. Зокрема, ми знаємо, що поряд із запорізькими існували і городові, або ж реєстрові козаки, які були потужною військовою організацією та мали свою столицю спочатку в Чигирині, а згодом у Трахтемирові, містечку, яке постало на місці Кам’янського Городища — столиці могутнього сколотського царства Атея. Але історія реєстрових козаків завжди подавалась перекручено, мовляв, вони виникли з наказу польського короля 1562 року, з метою допомагати польській шляхті закріпачувати селян. Ця дата була вигадана на догоду Москві, яка таким чином намагалася довести, що донське козацтво виникло паралельно з українським. Історичні документи спростовують цю байку. Бунчуковий товариш Петро Симоновський у своєму описі козацтва, написаному 1765 року на основі стародавніх українських рукописів, а також творів латинських, французьких, польських, німецьких та інших авторів доводить, що українське козацтво принаймі на два століття старше за донське:
„Малоросійські козаки, без сумніву, є древніші від Донських, оскільки ті у 1579 році згадуються, за царювання царя Івана Васильовича стали бути відомими, а ці почали бути ще в 1340 році, коли Польща Чермну (Червону) Русь собі підкорила”.
Найцікавіше, що самі донські історики, на відміну від московських, стверджують, що саме запорізькі козаки були одними із засновників донського козацтва, вони ж заснували і першу столицю Донського Війська, яку в пам’ять про славне місто Черкаси було названо Черкеськ.
В Мізині, на березі ріки Рось, українські археологи знайшли найдавніше у світі зображення козака з чуприною, вирізьблене на кістці мамонта. Вік зображення — 20 тисяч років. Але радянською історіографією навіть згадувати про це зображення було суворо заборонено. Адже ця знахідка переконливо доводить, що батьківщиною арійських племен була саме Україна.
В арійських племен, котрі в давні часи переселились до Індії, ця зачіска була ознакою військової касти — кшатріїв. Кшатрії носили її ще чотири тисячі років тому. У них вона мала назву „шикхандака” і була вона властива індійським богам вітру, Крішні (як символу воїнства). Вважається, що ця зачіска символізувала сонячний промінь, знак сонця. Крім того, чуприна, яка формою нагадує шлик на козацькій шапці, свідчила про зневагу кшатрія до смерті. Адже через чуприну безсмертна душа його підніметься до сонця.
Питалися козака:
“Що то за причина,
Що в вас гола голова,
А зверху чуприна ?”
“А причина то така:
Як на війні згину —
Мене ангел понесе
В небо за чуприну”.
Подібну зачіску можна побачити на рельєфі у гробниці єгипетського фараона Хоремхеба (XIV ст. до н.е.), де вона прикрашає голову одного з полонених мітанійських аріїв. І мандрувала ця зачіска разом з нашими предками арійцями по всьому Євразійському континенту: від Франції, куди її принесли кельтські племена, до Японії, куди вона потрапила з таємничим арійським племенем айнів і навіть до загадкових туарегів (групи арійських племен, які дійшли аж до Африки) та аріїв Індії, де була невід’ємною ознакою воїнів та правителів. А наші предки сколоти по всіх своїх землях ставили кам’яні статуї, які своїми обличчями один до одного нагадують козаків-запорожців. До речі, самі запорожці називали ці кам’яні статуї „мамаями”. Чи не напрошується тут паралель із знаменитим образом Козака-Мамая — народним символом козацтва? Всі ми добре знаємо образи скіфів з численних зображень, які знайдені при розкопках скіфських курганів Причорномор’я. На них зображені скіфи з довгим волоссям і пишними бородами. Чомусь утвердилась думка, що саме ці зображення є зображеннями царських скіфів. Але ж Геродот зазначав, що могили царських скіфів знаходяться в таємничих Геррах, які лежать за сорок днів плавання вверх по Дніпру. Ці Герри, як вказують географічні підрахунки, мали б знаходитись десь у верхів’ях річки Прип’ять. Сьогодні вони ще чекають на своє відкриття археологами, а кургани Причорномор’я можуть бути могилами скіфів-кочівників або скіфів-еллінів, які, за Геродотом, саме там і мешкали.
Зовсім інший образ скіфських богів-царів подають нам кам’яні скіфські статуї, які радянська історіографія зневажливо іменує “скіфськими бабами”, що дають нам зовсім інший образ сколотського воїна-вождя, зовнішній вигляд якого більше нагадує запорізьких козаків, ніж скіфів, відомих із зображень із Причорноморських курганів.
Згадку про це знаходимо й у шведського історика Йогана Гербінія, котрий у своїй праці, писаній на основі давніх джерел, згадує борисфенідів-косоносців, буквально, придніпровських козаків, загони котрих були у війську Олександра Македонського.
Цікаво, що за описами істориків одне зі скіфських племен Масагети — Великі Саки — Гети, котрі складали у війську гунського царя Атілли передову кінноту, також голили голови, залишаючи зверху одну косичку, і бороди, залишаючи вуса.
Побутувала ця зачіска й у сарматів ще в II столітті, про що свідчить грецький письменник Лукіан із Само-сати. Щодо гунів, то на єдиному прижиттєвому портреті Атілли, він зображений з чуприною поверх зачіски. До речі, як довів український санскритолог Василь Кобилюх у своїй монографії „Українські козацькі назви у санскриті”, ім’я Атілла означає „надзвичайний провідник”, „великий вождь”, а гуни є предками українців. Цю зачіску вони нав’язали, як модну, навіть візантійцям. Прокопій Кесарійський, розповідаючи про звичаї у Візантійській імперії в VI ст. н. є., де народ поділився на дві партії цирку, свідчить, що члени однієї з партій носили, як відзнаку, вистрижені до висків голови, з довгим пучком волосся, що спадав на потилицю за „гунською модою”. Цікаво, що і назва цієї партії була слов’янською — „венети”.
Візантійський літопис так описує давньоруське військо, яке під проводом Аскольда і Діра 866 року оточило Константинополь:” Ці варвари-руси були хорошого зросту… Значніші між ними голитантинополь:” Ці варвари-руси були хорошого зросту… Значніші між ними голили бороди і носили довгі вуса; на головах з довгими оселедцями (чубами) і підголеною чуприною носили гостроверхі шапки; поверх кольчуги були одягнені білі киреі… Озброєні вони були сокирами, сагайдаками, списами та з обох боків гострими мечами, а щити в них вгорі та внизу вузькі.” Отже, козацький чупер ще в ті часи вважався ознакою знатності роду.
Саме про козаків в IX столітті згадує перський анонім в “Книзі кордонів світу”: „Народ русів… войовничий. Вони воюють зі всіма невірними, які оточують їх і завжди виходять переможцями. Царя їх називають хакан русів. Серед них є група з моровват [лицарів]… Вони шиють шаровари приблизно із 100 гязів тканини, які надягають і обертають вище коліна… Вони шиють шапки з шерсті з хвостом, звисаючим до потилиці”. Навіть одяг русів — широкі шаровари, хутряні шапки зі шликами один до одного нагадує одяг запорізьких козаків. Саме під терміном „моровват”, який з перської перекладається як „лицарі”, перський автор розуміє професійних воїнів-козаків, що жили у військових поселеннях, які мали громадсько-вічевий устрій, носили і вуса, підковою виголюючи бороду, і голили голову, залишаючи чупер, та жили переважно з військової здобичі.
Про це свідчать також арабські автори аль-Масуді, Ібн-Фадлан. Гардізі, аль-Істахрі, аль-Савейджі, аль-Ідрісі та інші.
Найцікавіше те, що саме слово „моровват”, яке багато вчених виводять із перської мови, могло бути почутим перським мандрівником і від самих русів. Адже в праіндоєвропейській мові слово “мор” означало битву бійців. У такому ж значенні воно побутувало і у слов’ян: порівняйте “морити” — бити, вбивати. До наших днів дійшла давньоруська казка про Марію-Морівну прекрасну королівну, яка дуже любила воювати і славилася своїми численними перемогами. На Гуцульщині „муравицею” називають чорну кров. Амміан Марцеллін 358 року, описуючи сарматське військо, говорить, що у сарматів були довгі списи бойовим криком був клич „мара! мара!”, що означало смерть.
У IX—X століттях на території Чехії, Словаччини та Польщі існувала Великоморавська держава, назву якій дали слов’янські племена “мороваців” — “бійців”. У часи на „мороваців” — „бійців”. у часи Київської Русі на Чернігівщині існувало навіть городище Моровиськ (сучасне село Моровськ), що означає „місто бійців”, з котрого походив і легендарний Ілля Моровець, „старий козак, отаман застави богатирської”, котрого пізніше московити перехрестили на Муромця. А знамените село Моринці на Черкащині, де народився Тарас Шевченко? А річка Морава в Австрії та річка з такою ж назвою у Чехії, а Моравська Брама — прохід між Татрами і Судетами?
Можна стверджувати, що саме козацькі загони складали основу дружин князя Святослава та й сам князь, як свідчать описи, був посвячений в козацький стан. Ось як описує Святослава візантійський історик Лев Діакон: и… помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з густими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, занадто довгим волоссям над верхньою губою. Голова у нього була зовсім гола, але з одної її сторони висів жмут волосся — ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та усі інші частини тіла повністю співмірні, але виглядав він похмурим і диким. В одному вусі у нього була золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одяг його був білий і відрізнявся від одягу його оточення лише чистотою”.
У радянській псевдоісторіографії нам постійно змалювали „змосковщений”, „звізантійщений” образ наших боярів, лицарів та князів: довге волосся, борода. Натомість з описів ми бачимо, що Святослав носив оселедець і вуса, у вусі сережку. Саме так описують русів, боярсько-військову формацію і арабські автори: слов’яни стрижуть волосся кружком і носять бороди, а руси стрижуть вуса підковою, а на голові залишають чупер. Наші давні князі Аскольд і Дір, Олег і Рюрик, з яких вперто намагаються зробити то шведів, то німців, в усіх договорах та документах називали себе та свою дружину не варягами, норманами чи вікінгами, а саме Руссю. Отже, оскільки руси носили чупер, то і у князя Олега він мав би бути, як у його внука Святослава.
Вікінги ж чупер не носили. А нам в літературі, образотворчому мистецтві, кіно постійно змальовували Олега кудлатого, з бородою, а інколи навіть у псевдоскандинавському шоломі з рогами. Мета цього була очевидна: втовкмачити нам у голови нав’язану чужинцями нісенітницю про нормандське походження князівської влади на Русі. І дуже помогло нашим недругам те, що грецькі церковники, котрі прибули на Русь з прийняттям християнства, активно впроваджували візантійщину в усі ділянки духовного життя, в тому числі в мистецтво. Тому, наприклад, на мініатюрах, у старовинних руських літописах той же Святослав, Володимир, а також інші князі зображаються у грецькій манері кудлатими і бородатими. Хоч, наприклад, з монети князя Володимира видно, що він бороди не носив, а Святослав самими ж візантійськими очевидцями описується з вусами і оселедцем. Хоча і в тих звізантійщених літописах інколи вдається знайти правдиві зображення. В Радивілівському літописі (друга половина XI—XII ст.) у сцені похорону Мстислава Володимировича в Чернігові ми бачимо серед групи людей козака з оселедцем, який схилився над небіжчиком. На мідній пластинці, інкрустованій золотом (XII—XII ст.), знайденій в давньоруському місті Родень, в одного із зображених там вояків також видніється оселедець.
Але повернемось до “Книги кордонів світу”, яка, описуючи місто русів Араб, зазначає: „Звідти привозять дуже цінні клинки для мечів і мечі, котрі можна зігнути вдвоє, але як тільки відпустити руку, вони приймають попередню форму”. Отже, русам були здавна відомі таємниці виробництва високоякісної сталі, подібної до дамаської. „Всі руси озброєні такими мечами, їхні лицарі завжди носять броню”,— в один голос зазначають інші автори. Про пріоритет у русів саме вояцького ремесла свідчить і такий звичай. При народженні сина батько дитини кладе перед нею голий меч і каже: „Я не лишу тобі ніякого маєтку, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем”. Цей звичай зберігся в Україні і до наших днів у трансформованому з прийняттям християнства вигляді: при народженні дитини коло неї кладуть ніж — для захисту від „нечистої сили”. Жінки русів, як свідчать арабські письменники, по смерті чоловіка ішли на вогонь разом з покійником, подібно до жінок арійських Катрин. А руський богатир Ілля Моровець у билинах називається саме „старим козаком”, „отаманом застави богатирської”, яка знаходиться на прикордонні, він разом з іншими богатирями об’їжджає кордон і бореться з ворогами. Отже, можна вважати, що руси — це першоназва кшатріїв-козаків. Саме козаки споконвіку були прикордонними захисниками Руси-Украіни, вони були тим живим муром, об який завжди розбивалися незчисленні орди різних загарбників, які звідусіль йшли на нашу благодатну землю.
На війні козаки виступали разом з народним ополченням. Саме козацьким військовим громадам київські князі пізніше виділяли землі на прикордонні, де вони несли військово-прикордонну службу.
*
В “Історії України-Руси” Михайло Грушевський наводить цікавий фамільний портрет підляського воєводи Василя Тишкевича, який 1569 року відмовився присягати на вірність Польщі, за що позбувся воєводства. Тишкевич на старовинному портреті виглядає справжнім козаком без бороди, з вусами та козацьким чупером на голові. Цікаво, що сам М. Грушевський обходить проблему зовнішнього вигляду воєводи мовчанкою, який аж ніяк не вписується в його концепцію козацтва. Взагалі питання козацької зачіски історики та етнографи не торкаються. А таких портретів українських шляхтичів є дуже багато. Переяславський староста Іван Жевуський (Ревуха), гетьман Станіслав Жолкевський і його син Ян, князь Станіслав Любомир ський. гетьман литовський Ян Радивил, князі Михайло та Дмитро Вишневецькі та багато інших вихідців зі старовинної української шляхти на фамільних портретах та надгробках періоду XVI— XVII столітть зображені з козацькими чупринами. Якщо ж ця зачіска була ознакою селян, які втікали від своїх панів і жили з розбою, то чому б її мали носити вельможні пани Речі Посполитої? Цікаво, що всі вони походили зі старовинних руських боярських родів.
*
*
На острові Мальта в каплиці Арагона є цікавий надгробок Великого магістра Мальтійських лицарів Ніколо Котонера, виконаний скульптором Доменіко Гвіді (1628—1701). Один з атлантів, що підтримує цей надгробок, схожий на запорожця, котрий розриває пута. Мистецтвознавці сходяться на думці, що це зображення литовського князя Радивила, що був гребцем на галері у турецькому полоні, і якого пізніше визволили мальтійські лицарі. І знову запитання: чому у князя козацька зачіска?
Та що там Річ Посполита. У Молдавії в 1595— 1606 роках правив славний господар Ієремія Могила, дядько знаменитого Петра Могили. Так от, його сини Олександр та Костянтин, котрі теж були молдавськими господарями, на старовинних портретах також зображені з чупринами на головах. А пояснюється це просто: Молдавія в давнину була частиною Київської Русі (так звана Шипотська земля) і вся правляча верхівка була руського походження, вона зберегла за собою навіть стародавню назву — бояри (котра, до речі, вживалася ще сарматами), назву керівника держави — господар, а також інші київські військові традиції. Відомо, що і знаменитий козацький гетьман Іван Підкова також походив з роду молдавських господарів.
*
Другий знак запитання дає те, що більшість цих родів походять із Західної України. І що цікаво, традиції носіння чуприн були тут поширені не менше, ніж на Запорожжі і навіть потрапили в іконографію. На знайденій в селі Ситихові біля Львова іконі „Різдво Христове” (XVII ст.) чітко видно козацькі зачіски двох молодих хлопців. На іншій іконі „Воздвиження Чесного Хреста”, знайденій там же. ми бачимо на хорах козака з чуприною.
На старовинному малюнку 1670 року, де зображений загін міської охорони Львова, теж бачимо козацькі зачіски. До речі, озброєні були ці львівські правоохоронці досить оригінально — величезними бойовими ціпами, звідки пішла й їхня назва „ціпаки”. А бойовий ціп був улюбленою зброєю саме запорізьких козаків, про що свідчить у своїй історії князь Митецький, котрий довгий час перебував на Запорізькій Січі. Зокрема, описуючи тактику морських боїв запорожців, він зазначає: “Але для цієї водяної війни мали в себе зброю вогненну, а також сокири і ціпи, і коли бачать турецьке яке-небудь велике судно, то наблизившись до нього на тих своїх човнах і будуть його рубати сокирами, а інші стоять з ціпами; щоб ворог їх із свого судна вразити не міг; а хто з ворогів буде оборонятися, то тими ціпами б’ють до смерті; а як судно підрубають і води напустять, буде воно тонути, то козаки багатство і артилерію собі забирають, а людей із судном топлять…”
Групу козаків на човні ми бачимо і на іконі сімнадцятого століття “Марія Єгипетська”, знайденій в селі Лісковате на Лемківщині. Зображений козак і на іконі „Усікновення голови Іоанна Хрестителя”, яка належить пензлю майстра з Судової Вишні, що на Львівщині. Всі ці факти ще чекають на своє дослідження вченими, незалежними від догм окупаційної історіографії.
Збереглася цікава замітка, яка докладніше розповідає про давній звичай українців носити волосся. Вона була опублікована в „Записках Наукового Товариства імені Тараса Шевченка” близько ста років тому. Автор її підписався криптонімом „З”.
„Майже всі наші малярі, малюючи низових лицарів запорожців, не знають, як треба малювати їх чуприни. Так, наприклад, на рисунку маляра Васильківського, виданого на премію російською часописсю “Нива”, намальовано запорожця так, що чуб і чуприна у його вийшли змішаними: поверх звичайного чуба, розчісаного на всі боки, лежить від середини голови, осібне пасмо волосся — чуприна. Запорожці Ріпина, що пишуть султанові листа, мають чуприни серед голови, як буває це у китайців. Мікєшін, Сластьон і ін. теж малювали чуприни на середині голови, а Сластьон ще й заплетеними як у дівчат, що справді робилось тілько на жарт і рідко. У театрах при гримуванні чуприни чіпляють насеред голови. Все це розминається з правдою, от через що я й подаю сю замітку — може, вона стане кому в пригоді…”




З книги Тараса Каляндрука “Таємниці бойових мистецтв України”

понеділок, 6 червня 2016 р.

БОЙОВА СПАДЩИНА НЕПЕРЕМОЖНИХ ВОЇНІВ-ХАРАКТЕРНИКІВ

e-mailДрук

kharakternykbojospadokХто ми є, українці? І як ми опинилися у такому стані, в якому животіємо зараз? Чому ми, на своїй землі, не відчуваємо себе хазяївами? Чому, нібито маючи Державу, ми не маємо підстав пишатися нею? Ці питання із кожним днем виникають у все більшої й більшої частини наших співгромадян. І це - абсолютно нормально, бо ми поволі прокидаємося від страшного летаргічного сну.
Ми страшними зусиллями намагаємося пригадати щось найважливіше. Те, що розтрощить кайдани мороку, який все ще міцно тримає свідомість і тіло... Бо те, що оточує нас - є мертвим, чужинським, неприродним...
Псевдопастирі і псевдопророки проповідують нам псевдорелігію, нам настирливо нав'язують псевдоправителів, псевдоідеології, псевдоеліти, псевдотрадиції, псевдоісторію. Нав'язують ззовні, як і абетку, яку колись, із милості до убогих аборигенів, нібито подарували “цивілізовані” іноземці-святі. Нав'язують, щоб підживити у нашій свідомості комплекси власної убогості, безпомічності, меншуватості. Бо так - ми не нація, а гурт, народ, населення, яке складається із надвичайно вигідних, продуктивних і невибагливих біологічних машин: холопів-хайзерів-хохлів. Бо тільки холопи-хайзери не мають ні власної історії, ні власного родоводу, ні власних традицій, ні власної землі.

САНСКРИТ ТА МОВА

Ще раз про українську мову і санскрит


e-mailДрук

sanskua444«Предки арійців жили у Подніпров’ї... Є всі підстави вважати, що «Рігведа» зародилася на берегах Дніпра. В літописах згадується слово «останці». Це ті, хто залишився жити (на берегах Дніпра), хоча племена вирушили до Індії. Мій заклик до українців: займіться вивченням санскриту (яким написана індоарійська «Рігведа»), за мовними ознаками знайдіть серед своїх племен «останців» — і відновіть зв’язок часів...» (Б.Рибаков, академік. Цитата з передмови до книги М.Кікешева «Заклик до слов’ян»)
У 50-ті роки XX століття болгарський мовознавець В. Георгієв звузив круг прабатьківщини аріїв до пониззя Дніпра. Це знайшло підтвердження в серії статей російського мовознавця О. Н. Трубачова «Іndоаrіса в Північному причорномор'ї» (1975-1981), які в 1999р. були опубліковані окремою книгою.
Артур Кемп у книзі «Біла раса: марш титанів», Дж.Гінкс та Л.Вуллі у книзі «Історія створення культури і проявлення науки», Ґеорг Біббі у книзі «Чотири тисячі років тому» подають карти розселення білої раси (аріїв): з Наддніпрянщини по всій Євразії.
alt
«Веди – найстародавніший пам’ятник людського ума, яким розпоряджається людство... Арії принесли з собою визначені поняття та вірування, які вони продовжували розвивати в Індії. У Ведах обожнюється чарівна природа країни аріїв» (С.Радгакрішнан, президент Індії, історик).

пʼятниця, 3 червня 2016 р.

Стародавні ірландці походили з України - дослідження 31.05.2016 21:00 ІРЛАНДІЯ Вчені з Трініті-колледжа в Дубліні спільно з археологами Королівського університету Белфаста досліджували останки стародавніх жителів Ірландії і прийшли до висновку, що предками сучасних жителів країни були вихідці з Причорноморсько-Каспійської степу - з території сучасної України, повідомляє Uapost.us.   Дослідники вивчили ДНК останків селянки, приблизний вік яких становить 5,2 тис. років, а також трьох чоловіків, які жили на острові Ратлін 4 тис. років тому. Результати дослідження жіночих останків часів неоліту показали, що її геном має багато спільного з сучасними жителями Іспанії і Сардинії. Однак її предки походили з Близького Сходу, де виникло землеробство. Натомість, ДНК чоловічих останків часів Бронзового віку відрізняється від ДНК останків жінки: третина їх генома успадкована від вихідців з Причорноморсько-Каспійської степу, де розташована сучасна Україна.   «Під час Бронзового віку Європу охопила хвиля геномних змін ... вона пройшла від Чорного моря до берегів найдальшого її острова. Цей ступінь змін дає можливість припустити, що мали місце й інші пов'язані зміни - зокрема, поява мови, що став джерелами для західно-кельтських мов», - заявив професор Трініті-коледжу Ден Бредлі.   За словами вчених, на відміну від давньої селянки, останки чоловіків мають сильну генетичну схожість з сучасними ірландцями, шотландцями і валлійцями. Дослідники відзначають, що ця подібність була згодом ослаблена через появу англосаксів та інших народів на цій території.   Професор Бредлі пояснив, що стародавні ірландці з острова Ратлін були абсолютно схожими з сучасними жителями країни. Щоб розібратися, як виникли розбіжності між різними кельтськими народами, необхідні подальші дослідження. 
Читайте більше тут: http://expres.ua/ukrsvit/2016/05/31/188056-starodavni-irlandci-pohodyly-ukrayiny-doslidzhennya