МИ ОДИН НАРОД НАЙДАВНІШИЙ І ЄДИНИЙ НА ЦИХ ЗЕМЛЯХ

Я давно казав. що  завойоване плем'я ніколи не буде навчати землеробству ворога...

Нашій землеробській цивілізації на землях України вже до 10 тисяч років і це основне підтвердження цього постулату(появлення в цей же час оріїв на цих землях і землеробство пов'язані навіки разом)...

Глибоке наше рідне коріння

05 Липень 2016

4568

Володимир Дмитрик

Історія України сягає у сиву давнину з незапам'ятних часів, а не починається від християнства, як твердять де­які літописці. Починати історію України від християнства — це значить не знати її.

Вже «Слово о Полку Ігоревім» засвідчує ще у XII ст., що була пам'ять і школа старої історії, були часи Вусові, був сьомий вік Трояна. А де шість перших віків Трояна?

І тепер ученим доводиться по крихтам збирати з ар­хеологічних дослідів, розкопок давніх могил, поселень, з різних здогадок і висновків про життя і розвиток нашого народу у творах істориків інших народів.

Автохтонне населення України ніколи не змінювалося від мізинців, трипільців, скіфів, сарматів, аланів, готів, ан­тів, русів аж до українців. Це назва одного і того ж народу. Деякі вчені висунули нічим не обгрунтовану вигадку про іранське походження скіфів, сарматів, аланів. Наші пред­ки не іранського походження, а навпаки, заселили Іран. Геродот розповідає про скіфів, що жили біля Дніпра і ма­ли столицю Гелон.

Недослідженість нашої історії— це величезна втрата, а відсутність державності тривалий час — її результат.

Давні і найновіші архелогічні розкопки багатством ма­теріалу доводять, що територія сучасної України була центром розселення індо-європейської сім'ї народів і джерелом перших проявів європейської культури, яка по­ширилась у різні сторони. Тут вистачить згадати результа­ти експедиції Археологічного інституту Академії НаукУРСР, яка розкопала місто, а вірніше руїни великого міста біля села Майданецького на Черкащині. Комплекс споруд за­ймав 300 гектарів, а місто існувало п'ять тисяч років тому. Біля двох тисяч будівель з дерева, каменю і паленої гли­ни. Двоповерхові будинки, а в них знаряддя праці, хатній реманент, глиняний посуд із розписом, статуетки людей, звірят, зогнилі тканини і зброя. Багатий орнамент, метале­ве знаряддя і зброя, культ небіжчиків говорять про вплив культури старої ери на Кавказ, Туркестан, Іран, Анатолію, Егейське море.

Арійці, які вимандрували з нашої землі на схід в Техарії розділилися на три групи: Індія, Західна Азія, Іран.

Наша мова розвинулась з мови, якою говорили наші предки добрих тридцять тисяч років тому. Вдосконалена арійська мова була в Україні за сім тисяч років перед са­нскритом. Це не є відбитком чиїхось бажань, а результат кропіткої праці вчених в області, скажімо, «археології мов».

Давні вірування наших предків були нерозривно по­в'язані з цілим слов'янським світом і навіть із цілою сім'єю індоєвропейських народів. Так, наш Див — це грецький Зевс, а індійський Дева. Українська богиня світанку Утре­ня по-грецьки Еос, Ушас в Індії, Аврора по-латині, Естер по-англійськи, Австріня у Литві і Латвії. Або «Сонце», «Сур'я», «Хоре» звучать на різних мовах по-різному, але ма­ють одне значення і походять від одного кореня, і цей ко­рінь виявився дійсним у протослов'янській мові.

Як відомо, наш Київ у давнину називався Сур'я, що означало Сонце, Світло. В Індії і тепер Бог Сонця — Сур'я. Поняття спільного всім богам неба, де господарем був Сварог, перенеслося до Індії і Греції. В Індії ще і сьогодні за­лишився в пошані Сварга. Так український Богпо-іранськи «Бага», по-індійськи «Бгаг».

А ось один із найстаріших літописів Русі-України — «Влес Книга», в якому після більш як тисячолітньої мовчанки, пролунав до нас голос наших забутих предків. І ми з вели­ким хвилюванням розгортаємо цей історичний документ.

«ВЛЕС КНИГА» — це невідомий старовинний літопис дохристиянської Русі-України, випалений старим україн­ським письмом на дубових дощечках-плитках. Їх у 1919 р. випадково знайшов полковникА. Ізенбек в одному напівзруйнованому будинку серед подертих книжок і паперів, правдоподібно князів Куракіних, біля Курська. Дощечки доб­ре збереглися. Полковник вивіз їх до Бельгії. У Брюселі він переховував їх аж до своєї смерті. Після смерті Ізенбека дощечки-оригінали таємно зникли. То ж був хтось за­цікавлений, щоб вони зникли. Залишилися тільки фотоко­пії, які в українські руки потрапили аж у 1967 р. їх одержа­ли науковці М. Скрипник і А. Кирпич. Разом вони в 1968 р. видали книжку «Влес Книга». Книга справляє надзвичай­но глибоке враження своїм щирим патріотизмом, який міг народитися тільки в боротьбі за Землю-Русь. В книзі описа­ні не тільки історичні події та проблеми, але й багато ас­пектів культурно-релігійного і політичного життя наших предків.

«Влес Книга» каже:

« Боронись, земле руська, щоб інші не були на тво­їх плечах, і щоб не дала себе обплутати та до воза прив'язати, і щоб не тягнула цього воза туди, куди ворог хоче».

«Влес Книга» дає тим, хто здібний почути і зрозуміти голос предків, відповідь на питання:

«Хто ми, чиїми діти, яких батьків?»

Вона описує історію Русі від 650 р. н.е. до князювання Аскольда кінця IX ст. Це є один із найстаріших літописів нашої історії слов'янсько-руською мовою.

Історія людства є в своїй сутності історією розвитку дум­ки і віри. Віра народу є виразом його духовного розвитку і життя. У вірі народ закріплює свій образ Бога, тобто спо­сіб, як він розуміє і бачить його.

Кожен народ повинен будувати і мати свою віру. Віра — це частина історії, а кожен народ має свою історію, як частину всесвітньої історії.

Віра — найвища цінність народу. По вірі можна най­глибше пізнати душу і характер народу. Народ, покинувши свою віру, покидає свою душу, свої ідеали, іде на службу чужим Богам і стає прислужником або рабом. Такий народ стає меншовартісним і може загинути на бездоріжжі блукань, буде шукати захисту і спасіння в чужих Богів так дов­го, доки не зрозуміє, що своє спасіння він знайде тільки у своїй вірі.

У школі за радянських часів вчили історію СРСР, ста­родавньої Греції, Риму, їхні вірування, малі і великі Боже­ства. Але нічого не вчили з давньої історії і віри нашого народу. За винятком кількох, так званих «ідолів» і декількох коротких фраз на тему, якою препоганою була ця забу­та «поганська» віра наших предків. До речі, «поганус» по-латині означає «сільський, народний». Свою історію ми не вчили, бо у нас її вкрали, переробили і знищили наші за­войовники. Віру нам нашу споганили, а принесли чужу.

А віра ця забутих предків була. Була в народі, в його мові, звичаях, у всьому на рідній землі. Вона була у поди­ху Русі, у розшумах подільських, придніпровських, доне­цьких, таврійських, галицьких, волинських, буковинських ланів, — була в музиці пшеничних колосків. Вона була в оркестрі травокоників, що ніби на скрипках грали свою незкінченну симфонію землі, в силі і могутності старезних дубів, міцно вкорінених у землю, свідків минулої слави. Вона була в запаху соснової живиці Карпат, у весняному співі жайворонка і соловейка, в шелесті буйних трав і кві­тів. Вона була в таїнстві Купальських і Різдвяних свят. Не тільки там. Ця віра була в білому одязі патріархального господаря і його дружини. Вона була у власній мудрості ідбайливості про рід і родину. Була вона у слові, у слові народної мудрості.

Наші предки виростали в Людській гідності й Божому покликанні. Безсмертя душі, честь, лицарська мужність і воля Богів були темою кожного релігійного роздуму.

Все в природі обожнювалось і все живе вважалося рівним людині. Кожний листочок на дереві, кожна травинка були сло­вом Божим. Шум дерев, вітру, журкіт потічка були піснею хвилі Божої. На такому грунті виростала індивідуальність, конден­сувалася правдива віра у Вищу Реальність. Вони вірили, що Творець обдаровує людину всяким добром, тому він є Тво­рець Добростану, він Дажбог, або Датель Буття.

Віра була в найвищу істоту, був культ предків, шля­хетності й героїзму, здорові підстави для росту й шляху в майбутнє. Особлива пошана була тим, хто загинув у бою, боронячи рідну землю. У бій вони йшли як на працю.

Така віра не давала ніяких підстав для несправедли­вості, зла, боягузства, розпорошення на різні секти. На рівні свого інтелекту наші предки заспокоювали свій духовний голод, будуючи пребагату міфологію на фоні такої багатої природи.

Богиня-мати була Леля і її друг Лель, також друга пара Лада і Ладо, Боги любові, щастя й весни. Дажбог або Даждь Бог був Богом сонця, життя і розуму, а Перун — Богом грому і дощу. Стрибог — Бог вітру, Ярило — Бог сили, відваги й героїзму.

Велес або Волос був Богом маєтку, господарства й торгівлі. Купайло чи Купало був Богом плодючості, ро­дючості, радості і згоди. Марена — Богиня весни, Дій — Бог чину, Род і Рожаниця — Боги роду і народин. Хоре і Святовид— це інші назви Бога Сонця й розуму, а Мокоша — Богиня пологів.

А крім того, цілий ряд менших Богів або духів, як Див, Обида, Желя, Троян, Сима, Доля, Переплут, Цур і Пек, Мав­ка, Морок, Грець, Трясця та ін.

Візантійський історик Прокопій, що жив у VI ст., писав, що анти вірили в одного Бога. Про це пишеться і у «Влес Книзі». Отже, вся ця велика родина еволюціонувала до одного багатопроявного Бога. Бог Русі був множественний і багатоназивний. «А як знайдеться такий блудень, що відділятиме Сварога від Перуна, Велеса від Дажбога, то він, цей блудень, буде прогнаний від роду» — так гово­риться у «Влес Книзі».

Ми запозичили чужі імена: Михайло, Іван, Марія, Ва­силь, Марта, Григорій, Матвій, Лука, Ярема, Яків та ін., а були свої імена: Святомир, Яровит, Доброгост, Вартіслав, Радогост, Людовит, Теслав, Добровит, Дубислав, Ярополк, Яромир, Ярослав, Святослав, Вислав, Богіслав...

З віруванням тісно пов'язані звичаї, легенди, пісні, ве­снянки, гаївки, маївки, гагілки, думи, колядки, коломийки, перекази — весь фольклор, у якому душа народу, його жит­тя, радощі і смуток. Багата народна творчість мала і має велике історично-пізнавальне значення і є основним зберігачем національної свідомості, традиції, культури, мо­ви. Міфологічні твори не були записані, вони жили в наро­ді, в його душі, пам'яті. Після 988 р. почався їхній розгром.

Наші предки дали нам життя, прекрасну віру, справе­дливість, людяність, а ми в гонитві за чужим за неї забули. На вечірні у церквах співають:

«За славу Людей твоїх, Ізраеля».

А хто буде співати на славу наших героїв і нашого народу- мученика?

Перша вістка про християнсво в Україні — це легенди про апостола Андрія. Він, буцім-то першим поставив хрест на київських горах. Це є абсурдом, бо тоді, коли жили пер­ші апостоли, хрест не був в пошані. Він вважався звичай­ною римською шибенецею.

Молода Візантія в перших віках нової ери не мала ве­ликого впливу на Русь. Візантійські підступи і релігійний імперіалізм почався значно пізніше. З політичних мотивів патріарх Фотій послав християнську місію до Києва, проте вона не мала успіху. Але є відомості, що Аскольд помер християнином. Його вбив Олег 882 року, який вважав Аскольда зрадником. Олег дотримувався традицій предків.

Святослав, постать якого змальовується героїчно, був ворогом християнства. По смерті Святослава почалися чвари між братами, під'юджувані грецькими інтригами, щоб ослабити Русь.

Отже, на переломі старої і нової ери Великий князь київський Володимир покидає слов'янсько-українську віру своїх предків і приймає чужу віру — християнство. За допомогою привезених чужих священників і державного апарату примусом поширює християнство і робить його державною релігією.

З Анною, дочкою імператора Візантії Романа II, якої Володимир дуже хотів за дружину, до Києва приїхали ми­трополит Іван, єпископи і група священників, всі греки, й почали при допомозі Володимирових дружинників запроваджувати нову віру.

Народ масово заганяли в ріку і хрестили, спротив же суворо карали. Разом із Анною Володимир одержав від Візантії корону і регалії. Щоб затерти в пам'яті вбивство своїх братів, він лицемірно наказує їх охрестити. Його си­ни і дочка Ярина не бажали хреститися. Ярина втекла і молилася до Дажбога біля великого дуба за давнім звича­єм. Але дружинники зрубали дуба і залишився тільки пень. На тому місці постало місто Ірпень. Легенда каже, що Яри­на побудувала собі святиню Дажбогу, а коли дружинники святиню підпалили, Ярина не вийшла з неї і, освячена полу­м'ям, відійшла у царство духа предків.

«Влес Книга» каже: «Греки налізли на Русь і творять зло в ім'я Богів своїх». Русь могла стати центром слов'янської культури, якби Володимир не звів її на манівці. Велика і не­залежна Руська держава мала всі шанси самостійного роз­вою на пребагатих скіфських і антських традиціях. Але всі цін­ні пам'ятки культури і передкириличні письмена понищено.

Так що ждало нам християнство, коли глянути на ньо­го і оцінити його 2000- літню епоху в Україні? За дві тисячі років свого існування християнство принесло у світ крива­ві війни, терор, незгоди між народами. Рим завжди «з любо­в'ю» підтримував Варшаву в напрямі окупації України, а Москва завжди сунула в Україну з мечем і хрестом. Поль­ща «Христос народів», як казав Міцкевич, Росія — «Богоносець», як казав Достоєвський, завжди були готові з'їс­ти Україну мов голодні вовки.

На чотирьох хрестах був розп'ятий народ український — Рим, Візантія, Варшава, Москва. Чужі ієрархи, чужа лі­тература, чужі порядки, чужий дух. Чи не є це фарс, коли дві армії наступають одна на одну і обидві під знаком хрес­та. Як було між поляками і українцями, у поляків культ Ма­рії «Королеви Польщі», а в українців — «Покрови».

1347 року папа Бенедикт радісно вітає Казиміра з за­йняттям Львова і сподівається на подальші успіхи проти «схизматиків і невірних». Московіти зруйнували Січ і спа­лили Батурин. Все населення Батурина вирізали, навіть жінок і дітей. Багатьох козаків узяли на тортури, а решту заслали в Сибір, де їх чекала не краща доля.

Москва стала підійматися після татаро-монгольської навали. Засновником московського князівства під зверх­ністю орди був Даниїл (1263-1303 рр.). Потім Іван І дістав «ярлик» від татар і право збирати данину від інших кня­зівств.

Данину збирали значно більшу, ніж визначали татари. Це був відвертий грабунок сусідів. В результаті Іван зба­гатився і його прозвали «Калитою» (грошовий мішок). І то­му Русь надовго занепала.

Термін «Русь» відноситься виключно до України, про що пишуть Новгородський, Іпатіївський, Лаврентіївський літопис. В часи татарського панування почалася асиміля­ція русичів з монголо-татарами. Це витворило нову народ­ність — слов'янську за мовою, але угро-фінську за психічним складом, характером, культурою. Вони, московіти, не кращі і не гірші за інших, тут не йдеться про расизм, але інші від слов'ян за багатьма ознаками, в тому числі став­ленням до релігії і Бога.

Християнський Бог говорить до вірних йому через Бі­блію. Це є книга, яку «продиктував сам Бог», але ж ті, хто пильно її простудіює пізнає її перестарілість і недоречність.

«Читати Біблію і брехню — це одне і те саме» — казав великий наш філософ Григорій Сковорода.

Біблію написали малограмотні юдейці. Для авторів Біб­лії географічний світ був обмежений, це був Єрусалим і його околиці. «Святий дух», який диктував Біблію, не знав, що Земля кругла, хоч сам її створив. Автори «Святого Пись­ма» не розуміли звичайних явищ природи.

В основному Біблія скопійована з Авести і Ригведи — стародавніх книг Індії і Персії, які значно старіші Біблії. З цих книг автори взяли міфи про воскресіння, суд, небо, пекло, а потім це перейняло християнство і іслам.

Так, в індійських ведах також є історія про Адама і Геву, в індійській вірі трійця: Брама, Вішну і ІІІіва. Є і єгипетська трійця: Озіріс, Горус і Ра або Батько, Син і Дух Святий. В Індії основана віра індуїзм. Основна різниця індуїзму від ін­ших релігій — це трансміграція душі після смерті в іншу іс­тоту. А душу мають не тільки людина, а і тварини, і рослини. Індуїзм — це своєрідне бачення світу, в основі якого лежить космічний закон еволюції, єдність Людини, природи і кос­мосу. В Індії теж є Буддизм і Іслам. У буддистів немає за­бобону, вони не думають про безсмерття і «Царство Небес­не», а думають про чесну і гарно прожиту сучасність.

Біблія застрягла в тому часі, коли її писали. В чудеса Ісуса могла повірити тільки людина примітивних часів. Істо­рик Цельсій, що жив у другому столітті, історик Порфирій (третє століття нашої ери) заперечують божественність Ісу­са, його чуда і воскресіння. До Нікейського Собору 325 року ніхто про нього не чув і не знав.

Констянтин із політичних мотивів у 325 р. в Нікеї про­голосив Ісуса Богом.

Матфей, Марко, Лука, Іван є фіктивні особи, бо про них немає жодних історичних відомостей.

У Зоратустри, Конфуція, Будди є мудрість в їх науках, а в Біблії — суцільні недоречності. Біблія є найбільшою перешкодою на шляху людського прогресу. Десять запові­дей існувало задовго до християнської ери. Біблія каже, що світ створив Ягве з нічого 6000 років тому, а людство починається від Адама і Єви. Але ж історія знає, що вік первісної людини сягає мільйони років. А початок світу, напевно, назавжди залишиться таємницею.

Найперше, чим обдарувало нас християнство, — це безнадійний пасивізм, що й відбилося на подальшій нашій історії.Воно вбило шляхетність і героїзм української душі.

Християнська філософія така: на все воля Божа, бо Бог так хоче. Лиха на землі і всілякі політичні катастрофи — це не «Воля Божа», а результат нашої власної дії. Бог дає нам власну волю, якої ми не вміємо шанувати. У християн добрі речі — це ласка Божа, а злі речі — це кара Божа.

А де ми самі і наша дія?

Біблія каже, що людина має бути покірною, все життя молитися і благати «Всяка душа хай буде покірна вищим властям, бо нема влади не від Бога», — Рим.13.1. Хто противиться владі — той противиться Богові.

Чи ж може бути більша отрута для нас?

«Хай твоя права рука не знає, що робить ліва рука» — вислів зовсім абсурдний. «Люби ближнього, як самого се­бе» — так само.

А хіба церква любить ближніх, коли між конфесіями на­віть одного села чи міста нема згоди, а в основному тут керують пастирі? Якщо уважно глянути на цілісну картину християнства, то побачимо правду. Ті, що не хочуть бачи­ти правди, живуть заворожені забобоном на шкоду собі і Батьківщині.

Коли Україна століттями була поневолена, і ще й тепер над нами нависла загроза, то хай собі буде, бо ж не можна противитися владі, а треба падати на коліна і молитися, думаючи про «Царство Небесне». І багато людей уже фанатично заворожені біблійними творивами, живуть се­ред нас, користуються благами держави нашої і в сліпоті своїй наносять їй же шкоду. Це протестанти або сектанти, як кажуть у народі. Вони протестують, не розуміючи, про­ти чого треба протестувати. Чекати царства небесного, нехтуючи царство земне — це є звичайне самогубство.

Марксизм обіцяв вірним йому побудувати «безкласове суспільство», а християнство вже 2000 років обіцяє «Царст­во Небесне». Давно вже віджитою є марксиська догмати­ка. Маємо багато свідчень, до чого доходить, коли пастух ходить у депутатах, злодій керує міністерством, а кухарка — державою.

Суспільні нещастя від того, що люди беруться не за своє діло.

Розум — це непересічна основа людських вартостей. В реальному існуванні вся земля, весь світ є Царством Небесним і другого царства немає.

«Блаженні убогі духом, бо їх є царство небесне». Отже не треба ні розуму, ні мислення. Як же ж ми, українці збу­дуємо свою державу, якщо будемо «убогі духом»? Святій нашій Україні не потрібні убогі духом, а потрібні духом силь­ні. Наша дія породжує наше майбутнє. Хіба убогі духом створюють філософію, культуру, індустрію, цивілізацію?

Бог дав нам життя, найкращу планету сонячної систе­ми, і розум, щоб жити, жити в гармонії з природою. Бо жи­ти в гармонії з природою, означає жити з Богом.

Християнство завжди виступало проти науки, а розум для нього — це диявол. Коли винайшли перший телескоп, то забороняли в нього дивитися, бо "там сидить диявол". Церква перешкоджала щепленню проти віспи, дифтерії і інших пошестей, які були «карою Божою». Церква висту­пала проти знеболення при пологах, бо так хотів Єгова, виганяючи людей з раю він казав: «І в болях будеш роди­ти дітей своїх». А чому болі терплять тварини?

Саме наука є дійсною теологією, бо розкриває мудрість Божу. Досягнення науки — це дар Божий. Джордано Бруно за розум був спалений, а Галілео Галілей, щоб жити, мусів вдатися до покаяння.

Християнство прийшло у світ виявивши небувалу жо­рстокість і проливши ріки крові людської.

В 415 р. була спалена Олександрійська бібліотека, а директора бібліотеки професора астрономії Гіпатію було спалено. Тільки в одну Варфоломіївську ніч 1572 р. було вирізано 70 тисяч протестантів. Усташі, хорватські фана­тики католицизму знищили 75 тисяч православних.

Дрепер у книзі «Конфлікти між Релігією і Наукою» пише, що в 1480-1806 рр. «Свята» інквізиція спалила 32 тисячі осіб в Західній Європі. Інквізиція є найчорнішою сторінкою людської історії, з якою позмагатися може тільки московська чека.

Як сказав історик Гіббон:

«Перемога християнської церкви була тріумфом ва­рварства над цивілізацією».

З приходом християнства Русь, колись могутня держа­ва, перетворилась у провінцію Візантії.

Християнство надало жидам пріоритет і задекларува­ло їхню вищість. Вони успішно захопили торгівлю, потім економіку, а тепер уже форсують політику.

Жидівський Бог Ягве або Єгова — Бог грому і війни. Він був жорстоким тираном. Йому приносили в жертву немовлят. Авраам — свого сина Ісаака, Давид — сім синів Савла. Ягве наказує жидам: «Як прийдете до Палестини — знищіть усіх чоловіків, а дівчат і дітей заберіть собі».

Історія засвідчує притаманність жидам хитрощів і фа­льші. За це їх вигнали з Єгипту. А щоб знищити могутню Римську імперію вони видумали християнство і домогли­ся свого. На протязі всієї історії жиди організовували го­лодомори, терори, революції і війни.

Так, у 1917 р., озброївшись теорією жидівського філо­софа Карла Маркса, В. Ленін (Хаїм Гольдман-Бланк), Лев Троцький (Лейба Бронштейн), Григорій Зінов'єв (Гершель Апфельбаум) та інші запустили в хід нову релігію — кому­нізм. І народи тодішньої Росії були обдурені. Так, Юрій Коцюбинський, Боженко, Щорс і багато інших українців бу­ли підступно використані цією сектою і потім нею ж убиті.

Отже, християнська релігія є рабською. Люди вбира­ють ідолів у жидівську чи грецьку одежу і просять: «Поми­луй нас, бо ми грішні раби твої». І виходить так, що ми — «раби Божі», а жиди — «вибраний народ». Біблія каже, що люди всі є грішні, бо мають первородний гріх.

«Велес Книга» стверджує, що українці божественного походження. Онуки Дажбожі родяться без первородного гріха і це є корона життя.

Не хрестись і не кленись, і не молись
Нікому в світі. Збрешуть люди і
Візантійський Саваоф одурить!
Не одурить Бог, карать і милувать не буде,
Ми не раби його — ми люди.

Т. Шевченко.

У ті важкі і чорні часи для України, коли українське се­ло неначе погоріло, неначе люди подуріли, прийшов Про­рок і проголосив народу українському:

Вставайте, кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю волю окропіте!
Подивіться на рай тихий, на свою країну,
Полюбіте щирим серцем велику руїну.
Розкуйтеся,
Братайтеся!

Ці пророчі слова актуальні і сьогодні.

Тож політичні лідери мають прислухалися до них, зрозуміти їх і прийняти в своє серце.

Та рабство глибоко в'їлося в душу народу і голос Тара­са подібний голосу волаючого в пустелі. Милостивий Бог посилає ще двох пророків до народу українського.

Лупайте цю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить!

І вдарив могутній молот Каменяра по скелі чужовір'я, яке придушило душу народу.

І засвітилися досвітні вогні Лесі Українки:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала,
Година для праці настала.
Не бійся досвітньої мли, досвітній вогонь запали
Коли ще зоря не заграла.

Духовне рабство завдало і продовжує завдавати Україні багато шкоди. Візьмемо для прикладу з нашої історії Вишневецького і Кисіля — польських лакеїв. Скільки лиха наробили вони своєму народові у користь свого рабства. Або ректор Києво-Могилянської академії Т. Прокопович ві­тав Петра І з перемогою під Полтавою. Церковний собор у Глухові кидає на І. Мазепу — великого патріота України — прокляття, хоча він фінансував церкви і монастирі.

Переслідувана церквою віра народу, духовна культу­ра, звичаї мусили ховатися в лісах і хащах, як перед ор­динською навалою. Ведучи жорстоку боротьбу і зрозумів­ши своє безсилля у боротьбі з ними, церква стала наша­ровувати на них свої обряди.

Так, свято Купала стало святом І. Хрестителя, Дажбожий Великдень став Воскресінням Христовим, День Пас­тухів — Петра, Перун став Іллею, Водосвяття переіменовано на Йордан, Свято врожаю — Успення Богородиці.

Перша церква в Києві була Св. Іллі на тому місці, де сто­яв Перун. Ярила зробили Юрієм, культ Божої Матері витіс­нив культ Богині Лелі. Замість славити Бога, як містерію Ко­смосу і Буття, славили жидів, греків, латинів і їхніх ідолів.

Через християнське рабство неймовірно важко при­ймалася ідея рідної мови в церкві і взагалі в письмі. Ви­стачить прочитати лист І. Вишенського з Афону, де він зневажає рідну мову, називаючи її «брудною». Церковна кампанія проти «Кобзаря» у Львові, або знищення в 1837 р. митрополичою цензурою першого твору рідною мовою в Галичині «Русалки Дністрової» — говорять про церковний терор.

Серед священників в різні часи були розумні люди і патріоти України.

З приходом християнства наш народ втратив свою найбільшу цінність — свою героїчну літературу, а з нею і свої героїчні ідеали.

Не дивлячись на терор церкви, віра в єдиного Бога, як недосяжну всеохоплюючу силу, в правду і гідність людсь­ку збереглася у фольклорі і народних звичаях, традиціях, літературі.

Кожна велика література має не тільки своє власне обличчя, але, перш за все, свої норми цінностей. Україн­ська ідеологія, отже, і цілий народ ще не усвідомили собі повністю своєї сутності і своїх норм цінностей. Ми ще не навчилися шукати основної нашої мудрості в нашій історії, в наших пророках, в глибинах Духу Народу. Ми ще не ро­зуміємо і не знаємо, якої величі може досягнути народ, який напише на своїх прапорах кличі Шевченка, кличі святого лицаря правди і волі.

Як лицар святої борні за правду, за волю, Шевченко підноситься до пророчих висот. Часто дуже легковажно і легковірно вимовляємо це слово «пророк». Нам необхід­но задумуватися над цим. Воно ж зобов'язує нас до віри в нього і послуху його правди.

Християнство деформувало нашу свідомість і ми ближ­че сприймаємо все чуже, ніж своє, рідне. Чужа література, чужі звичаї, чужі обряди і навіть віра чужа.

Розуміння Всесвіту нашими предками було вільне від теологічних обмежень.

Обмежена людина не може зрозуміти необмеженого.

«Не той дурень, хто не знає, а той, хто не хоче знати» — сказав Г. Сковорода — лицар святої борні зі злом, те­мрявою і сліпою жагою світу, який зазнав величезного тис­ку і переслідувань з боку духовенства. Церква провадила різні судилища над ним і його підручниками з етики і по­етики. Це заставило видатного філософа вибрати манд­рівний спосіб життя. Аж на цьому шляху він позбувся християнських цензорів.

Під латаною свитиною звичайного мандрівника скри­вався дух і велич народу, козацький син і внук, який шукає загубленої віри і своїм словом пробуджує народ до духо­вного життя. Отже, Сковорода вибирає волю серед неволі і святість серед пекла.

Є три сутності росту: розум, забобон і магія. Коли ро­зум спить, дорога веде в забобон, а забобон — це духов­не рабство. Раб не той, хто в неволі, а той, хто не має власного «Я». Забобон є кайданами розуму. Кайдани ці важко скинути не тому, що ми не можемо, а тому, що ми не маємо відваги. Заворожені забобоном, ми не бачимо прогресу, який вимагає нового розуміння дійсності.

Перша ціль і завдання поневоленого народу є визво­лення, а кожне фізичне визволення треба починати з ду­ховного. Наша Біблія не та, що написали малограмотні юдейці, наша Біблія — це космос, природа, здобутки на­роду, науки, історія України і нашого життя.

Яв, Прав і Нав — це наше Трисуття, яке означає дійсність, закон і вічність.

Іларіон Огієнко, хоч сам і був християнин, пише: «Не­одмінно треба знати свої дохристиянські вірування, бо без них годі глибоко зрозуміти культуру та історію літератури, заснованих на духові народу». А в іншому місці: «Давні вірування були для людини її філософською системою, давали їй можливість розуміти довколишній світ, бо ці вірування відповідали на всі запити його духу».

Духовна неволя гірша від політичної. Замість того щоб святкувати свята національних героїв, ми святкуємо свята чужинців, про які навіть нічого не знаємо. Тільки забобон­ний народ може повірити у «воскресіння», «пекло», «царст­во небесне».

Замість того, щоб боротися з забобоном і наступом ворожих сил, ми воюємо між собою. А вороги радіють. Нашому народові не допоможуть ані грецьке кадило, ні московська зірка, ані папська булла.

І даремно ми клякаємо на коліна і просимо єдності і спасіння у чужинців. Свободу треба здобути, а не просити.

«Бо плач не дав свободи ще нікому
Лиш хто борець, той здобуває світ»

, - говориться у вірші Олеся Бабія, який став гімном ОУН-УПА.

А на коліна наші предки не ставали ні перед ким.

За традицією нашого народу на одно коліно стається в чотирьох випадках: коли прощаєшся з рідною землею, ко­ли молодята просять благословення у батьків, коли по­вертаєшся на рідну землю після довгої розлуки і перед національною святинею, прапором в окремих випадках.

Фізичне здоров'я і розум вчать людину думати і шукати правди. Хто її не шукає, той спить. Наша доля у власних руках. Тривога за долю свого народу спонукає шукати прав­ди, а хто її не хоче шукати, той відірваний від народу.

Від забобону треба повернутися до розуму; поверну­тися ніколи не пізно, бо ми живий і старовинний народ, про що засвідчує сьогодні і статистика. І це тоді, коли ми ні на кого не нападали, нікого не завойовували і не денаці­оналізували.

У вірі наших предків таких слів, як «чорт», «пекло», «страх», «смерть» не було. їх вигадали християни, щоб ударити довбнею страху і тримати люд постійно у страху і покорі. Смерть — це є зустріч з невідомим, а невідоме ми зустрічаємо щодня.

Отже, чекати міфічного воскресіння — це ходити вмираючи. Ходячі трупи не мають майбутнього.

Кожна релігія каже, що вона найкраща і правдива. І на­віть «об'явлена», а всі інші погані. Знання інших релігій дає цікаву картину і висуває потребу пізнання правдивої релігії. Ніхто не має права твердити, що тільки його релігія правдива.

Усі віри, що навчають людей вірити в Бога, любити лю­дей і правду, є правдиві.

Кожний народ повинен мати свою віру, але це не озна­чає, що кожний народ повинен мати свого Бога. Космічна містерія для всіх одна, а правдива релігія ніколи не боїть­ся різниць з іншими релігіями. Нам Бог дав усі блага, по­вну свободу і розум. А будь-які хвороби і нещастя існують тільки для гартування нашої волі, розуму та вміння самим боронити своє життя.

Даром нічого не дається, все треба здобути, тільки тоді воно має ціну.

А хто не хоче, той пропадає. Бог дав людині розум, який шукає правди існування світу і свого існування в природі.

Природа не має розуму, а має закони, вона не проду­кує ні зла, ні добра. Закони природи змінити не можна, бо вони є основою життя, їх можна лише відкрити розумом, тим неоціненним скарбом Божим. Розум і наука відкрива­ють факти, закони і явища, які збагачують наше мислення і нашу волю.

Наше спасіння — це бути вартісною людиною, бути корисним для себе, держави, суспільства. А щоб бути доб­рим, щасливим і вартісним треба вчитися.

«Якби ми вчилися так, як треба, то й мудрість була би своя» — каже Т.Шевченко. Бо знання — це світ­ло, яке веде до правди, до Бога. Весь світ видимий і не­видимий є Храм Божий. Моральний голос обов'язку — це голос Божий, і наша цивілізація на цій планеті зникла б, якби не цей голос. Виконання обов'язку є щось більше від щастя, бо щастя інколи — це тільки егоїзм.

І ніби про сьогоднішній день говорить Пророк:

«Доборолась Україна до самого краю.
Гірше лиха свої діти її розпинають».

То хто ж так осліпив наших дітей, що вони рідну матір розпинають? Це чужовір'я, яке вчить нас не дбати про рід­ну землю, бо вона не свята, а свята земля Єрусалиму. Не дбати про свою державу, коритися панам не тільки доб­рим, а й злим, бо всяка влада від Бога. Не дбати про зем­не, терпіти і бути смиренними. «Ісус терпів і нам велів». Не думайте, бо думати — це гріх.

Учітеся, брати мої, думайте, читайте
І чужому научайтесь й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває, того Бог карає,
Того діти цураються, в хату не пускають.

Ми надто довго затримались у мурах Єрусалимських. Пора вертати в Україну, будувати свою державу і славити Бога, а не чужих ідолів. [...]

Ця віра мусить бути сучасна, згідна з сьогоднішнім ста­ном справжньої науки.

Отже, це мусить бути поєднання віри з сучасним ста­новищем науки, зокрема, філософії.

Лев Силенко зробив дуже багато для відродження на­шої духовності. Про це засвідчує його геніальний твір «Мага Віра». [...]

Пора об'єднатися і виходити на державний рівень, а не задовольняти свої амбіції міжусобицями.

Перед нами нові тисячоліття і сильні нації підуть упе­ред, а слабі будуть розпорошені, бо такі закони розвитку Людства на землі. Життя наше повинно мати мету. Ось порада наших дохристиянських предків у «Влес Книзі»:

«То ж бережи, потомче, слави тієї, І держи твоє серце за Русь, Яка є й буде нашою землею. А ми її боронитимемо від ворогів І помремо за неї».

Тож берегти треба слави своєї, а не чужої і жити для своєї держави і Батьківщини. А жити для Батьківщини — це не ховатися в клітку з Біблією в руках, бо життя нам дано, щоб жити. Чого втікати від світу, коли він нам даний Богом.

А Бог є всюди там, де йде боротьба за правду, за справедливість. І це є найкраще звеличення Бога.

Джерело: журнал "Рідна віра", №1(39)http://ridivira.com/uk/suspilstvo/709-hlyboke-nashe-ridne-korinnia