Давньогрецький історик Геродот приводить декілька легенд, пов'язаних з походженням скіфів. Перша легенда свідчить про те, що своїм прабатьком скіфи вважали «першу людину» Таргитая, який народився в їх землі, яка колись була безлюдною пустелею. Батьками Таргитая були Зевс (очевидно, верховне скіфське божество - Папай) і дочка річки Борисфену (Дніпра). Від Таргитая народилися три сини: Арпоксай, Ліпоксай і молодший - Колоксай (Колаксай).
Одного разу при них на землю впали золоті священні дари: плуг, ярмо, секира і чаша. Старший з братів, першим побачив ці предмети, підійшов ближче, бажаючи їх узяти, проте при його наближенні золото сполохало яскравим вогнем. Потім підійшов середній брат і золото знову зажевріло, не даючись у руки. А коли настала черга Колоксая, молодшого брата, горіння відразу припинилося, і він узяв золото собі. Старші брати, зрозумівши значення дива, передали йому усе царство. Саме від Колоксая вели своє походження скіфські царі. У найбільшому з їх володінь зберігалося священне золото, з яким були пов'язані святкування, які щорічно проводилися у день весняного рівнодення. До речі, деякі дослідники вважають, що на знаменитій пекторалі з кургану Товста Могила (Нікопольський район) відображені останні приготування скіфів до святкувань, присвячених небесним дарам.
Фрагмент пекторалі з кургану Товста Могила. Нікопольский район
Друга легенда називає прабатьком скіфів Геракла, сина Зевса. Подорожуючи по безкрайніх просторах Північного Причорномор'я, він одного разу приліг відпочити і міцно заснув. Прокинувшись, Геракл побачив, що його коні кудись зникли. Їх пошуки привели Геракла у лісисту місцевість, яка називалася Гілеєю - в Дніпровські плавні. У глибокій печері він побачив напівдіву-напівзмію, яка сказала, що коні знаходяться у неї. За їх повернення вона зажадала від Геракла, щоб він одружився з нею. Від цього браку народилися три сини - Агафірс, Гелон та Скіф. Одного разу напівдіва-напівзмія запитала у сина Зевса, кому з них передати країну, в якій вона жила. Геракл залишив їй один із своїх луків, а також пояс, на кінці якого висіла золота чаша. Він сказав: «Віддай свою країну тому з синів, який зможе підперезатися цим поясом і натягнути лук». Агафірс та Гелон не змогли зробити цього, і лише Скіф, молодший син Геракла, витримав випробування, призначені батьком. Він і став родоначальником всіх скіфських царів.
Зображення Геракла на монеті царя Атея. IV ст. до н.е.
Багато сучасних істориків вважають, що ця легенда була створена винахідливими еллінами, які бажали підпорядкувати Скіфію своєму культурному та політичному впливу. Проте між грецьким і скіфським Гераклом є істотна різниця, яку важко не відмітити. Якщо у греків він всього лише герой (син Зевса і смертної жінки Алкмени) та засновник правлячих династій, то у скіфів - бог і предок всього народу. Геродот та інші античні історики повідомляють, що скіфи почитали Геракла як «справжнього» бога. У пов'язаній із ним скіфській легенді лук і пояс, на мій погляд, фігурують зовсім не випадково. Призначивши синам випробування, Геракл залишив напівдіві-напівзмії «один із своїх луків». З цього виходить, що у скіфського Геракла були, як мінімум, два луки. Відомо, що знатні скіфи і дружинники часто носили по два луки, а про те, якими першокласними стрілками вони були, цілком ємко і переконливо свідчить Геродот: «Кожний з них - кінний стрілець». У той же час в Греції лук ніколи не вважався особливо шанобливим видом зброї. У VI-V ст. до н.е. елліни прийняли на озброєння скіфський лук, а у військовий час вони нерідко користувалися послугами найманих скіфських стрільців. Залишений Гераклом напівдіві-напівзмії, крім лука, пояс, думаю, був не простим, а бойовим. Бойові пояси з металевим набором - скіфський винахід. До нього підвішувалися лук, меч і інша зброя. Очевидно, скіфський Геракл хотів, щоб один з його синів, який успадкував царство, став справжнім воїном, гідним захисником рідної землі. Все це говорить на користь того, що спочатку ця легенда була скіфською. Винахідливі греки, швидше за все, лише «переосмислили» і «підправили» її для досягнення своєї мети.
Цікаво, що Геродот, який не тільки склав список скіфських богів, але і привів їх грецькі «еквіваленти», не називає скіфського імені Геракла. Цілком можливо, тому, що в цьому випадку грецьке і скіфське імена просто співпадали.
В обох легендах походження скіфів по материнській лінії пов'язане із Придніпров'ям. Як у першій, так і в другій легенді, все царство дістається молодшому з синів. У зв'язку з цим доречно пригадати, що у скіфів, які вели рахунок спорідненості по чоловічій лінії, старші сини отримували частку майна ще за життя голови сім'ї, а молодший з синів ставав спадкоємцем батьківського господарства. У першій легенді легко уловити елементи, висхідні до бронзового століття, в ній же обожнюються знаряддя землеробства - плуг, ярмо і секира. У обох легендах також фігурує золота чаша - особлива ритуальна судина. За словами Геродота, скіфи носили на поясі золоті чаші. Ці ритуальні судини незмінно входили до складу поховного інвентаря скіфських царів.
Чаша. Срібло з позолотою. IV ст. до н.е. Курган Солоха
З раннього часу золоті чаші разом із золотими прикрасами, зброєю, табунами коней і стадами худоби були у скіфів основним мірилом багатства. В історичних документах згадуються знатні скіфи, які володіли десятьма і більше золотими чашами, 8-10 чотиримісними возами, безліччю табунів коней, стад великої рогатої худоби і отар овець. Соціальна структура скіфського суспільства була дуже складна та багатогранна. Пануюче положення займали царські скіфи, які називали себе "кращими і найчисленнішими".
По відношенню до них усі інші племена вважалися залежними, "підвладними" і "рабами". На чолі країни стояли царі (спочатку - три, потім - один) і родові старійшини. Своє походження скіфські царі вели від Геракла, котрого скіфи шанували як "справжнього бога", тому і царська влада вважалася божественною і була спадковою. Царі виконували судові функції, були головними жерцями і верховними головнокомандувачами.
Різні соціальні групи скіфів. Зображення на чаші з кургану Гайманова могила. IV ст. до н.е.
Промальовка Ковпаненка Г.С.
До IV ст. до н.е. влада царя була обмежена "радою скіфів" - народним зібранням, яке мало право зміщувати царів і призначати нових з числа царської родини. Привілейоване становище в скіфському суспільстві займали царські дружинники (найближче оточення царя) і жерці. Основна маса рядового населення не була однорідною і ділилася на "восьминогих" (тих, які мали один віз, запряжений парою волів) і "ганебних" (найбідніших). Останні не мали ні возів, ні коней і вважалися людьми "найнижчого походження".
Соціальна структура скіфського суспільства
Людей, захоплених у полон, скіфи перетворювали на рабів. Одних вони продавали грекам, а інших залишали в служіння собі. Рабів мали не лише найбагатші, але і середні, і навіть деякі рядові скіфи. Раби доглядали за худобою, виконували різні побутові роботи, використовувалися в якості особистих слуг. Після смерті їх ховали без речей, біля ніг хазяїв, за стінками могил, часто в скорченому положенні. Вони залишалися безправними навіть після смерті.
Скіф, який приніс своєму господарю данину. Зображення на чаші з кургану Гайманова могила. IV ст. до н.е.
Скіфи і кіммерійці
Зіставлення легенд та історичних відомостей приводить до висновку, що населення Скіфії склалося з племен, що прийшли зі сходу, і аборигенів. Близькість мови і культури тих і інших сприяли природному процесу їх злиття. Очевидно, перші скіфи з'явилися у Північному Причорномор'ї задовго до VIII ст. до н.е., а їх переселення відбувалося декількома хвилями, причому проміжки між ними могли складати не одне століття. Самі скіфи, за свідченням Геродота, вважали, що їх предки жили на берегах Дніпра за тисячу років до походу персидського царя Дарія, тобто вже в середині II тис. до н.е. Цілком ймовірно, що так воно і було насправді. Довгий час скіфи мирно уживалися в наших степах з кіммерійцями, ведучи спільно з ними успішні війни проти передньоазіатських імперій. Надалі, по мірі збільшення чисельності скіфського населення в Північному Причорномор'ї і зростання політичного впливу скіфів у регіоні, відносини між союзниками зіпсувалися. Згідно Геродоту, кіммерійці, побоюючись боротьби з грізним ворогом, пішли через Кавказ до Малої Азії, а їх вожді, не бажаючи покидати свої землі, розділилися на дві частини і у взаємній битві перебили один одного. Як писав «батько історії»: «І тепер ще є в Скіфії кіммерійські стіни, кіммерійські переправи, є і область, звана Киммерієй, є і так званий Кіммерійський Боспор».
Кіммерійські стріли, вудила і псалії. VIII-VII ст. до н.е. Зольний курган. Крим
Одним з перших, хто спробував визначити кіммерійський період в давній історії нашої країни, був відомий археолог Самоквасов Д.Я. У праці, яка вийшла у Варшаві в 1892 р. під назвою "Підстави хрогологічної класифікації старовини Європейської Росії" він виділив найбільш ранні давні поховання, які супроводжувалися кам'яними і бронзовими знаряддями, і відніс їх до епохи, яку назвав кіммерійською. Вчений визначив цю епоху часом, який передував вторгненню основної маси скіфів в Північне Причорномор'я, у відповідності з тим, як воно було висвітлене в історичній праці у грецького історика V ст. до н.е. Геродота. Поширення заліза в наших степах Самоквасов Д.Я. безпосередньо пов'язував з приходом скіфів. "Могильники кіммерійської пори, - писав він, - відрізняються від могильників наступних історичних епох головним чином тим, що не містять в собі зброї і знарядь домашнього побуту з глини, кістки, каменю, міді; могильники цієї епохи відносяться до того часу, коли прадавнім мешканцям Російської землі ще невідомо було вживання заліза на людські потреби". У роботі "Могили Руської землі" (Москва, 1908 р.) вчений виділив кіммерійську, а також інші історичні епохи, які йдуть за нею - скіфську, сарматську та інші. Він вважав, що етнічна атрибуція відомих йому археологічних пам'ятників повинна стати подальшим завданням науки. На початку ХХ століття більшість археологів зазвичай відносили до кіммерійських усі поховання бронзового віку із скорченими кістяками, знайдені в курганах на півдні Російської імперії.
У 1901 і 1903 рр. археологом Городцовим В.А. були здійснені масові розкопки курганів в Катеринославській і Харківській губерніях. Виділивши давньоямну, катакомбну і зрубну культури, досить міцно обгрунтувавши їх відносну і навіть абсолютну хронологію, дослідник прискорив хід розвитку кіммерійської проблеми. Ще в середині 20-х років ХХ століття він, раніше інших вчених, поставив в науці питання про необхідність вивчення кіммерійців. Кіммерійську культуру Городцов В.А. запропонував виділити по тому кругу скарбів бронзових знарядь з Північного Причорномор'я, які можна було б поставити приблизно в один хронологічний ряд з такими відомими на сусідніх територіях культурами, як гальштатська (у Західній Європі), кобанська (на Кавказі) і рання ананьїнська (в області Волги і Ками). Ці культури він вважав такими, що хронологічно відповідають пізнішому передскіфському періоду.
Гіпотеза Городцова В.А., до якої він не раз повертався у своїх працях ("До питання про кіммерійську культуру", Москва, 1928 р. та ін.), отримала широке визнання. Багато бронзових речей (клепані котли, кельти, кинджали деяких типів), виявлених в південних степах, стали називати кіммерійськими. Після того, коли з'ясувалося, що ці знаряддя являються пізньозрубними, цю культуру також стали ототожнювати з кіммерійцями.
Відомий радянський вчений Граков Б.М. ще у кінці 30-х років ХХ століття дійшов висновку, що в наших степах в передскіфський час одночасно мешкали кіммерійці і прямі предки скіфів, ототожнені із зрубною культурою. Цю гіпотезу він вперше висловив у своїй роботі "Скіфи", яка вийшла в Києві у 1947 р. українською мовою. Більше аргументовано вчений виклав її в праці "Кам’янське городище на Дніпрі" (Москва, 1954 р.).
Кіммерійці - найдавніший з усіх народів, які жили в наших степах, відомих за своєю назвою. Вони належали до однієї мовної групи із скіфами і сарматами, а також мали схожі культури. На думку професора Бориса Гракова, кіммерійською епохою слід вважати "час, від рубежу II і I тисячоліть до н.е. до початку власне скіфської епохи, тобто до другої половини VII століття до н.е".
Кіммерієць. Зображення на грецькій вазі
Перші згадки про кіммерійців відносяться до XIV-XII ст. до н.е. Грецький поет Гомер, який жив у VIII ст. до н.е., поміщує їх землі у крайніх меж заселеного світу, біля входу у підземне царство Аїда. У "Одісеї" говориться, що батьківщина кіммерійців завжди оповита "млою і хмарами", через які не проглядають сонячні промені. У "Іліаді" вони називаються народом "дивних доярів кобил", який жив на північ від Трої, за "конеборними фракійцями і місійцями, які б'ються в рукопашну".
Посуд, кінське вбрання та знаряддя праці кіммерійців
Дуже примітно, що пізніші античні письменники і історики називають "доярями кобил" то скіфів (Гессіод, VII ст. до н.е.), то кіммерійців (Каллімах, 310-235 рр. до н.е.). Очевидно, ця плутанина зайвий раз свідчить про те, що обидва ці народи з давніх часів жили в наших степах, входили у єдиний військово-племінний союз і здійснювали спільні походи. У клинописних документах VII ст. до н.е., які відносяться до часів царювання Асархаддона (681-668 рр. до н.е.) і Ашурбаніпала (668-626 рр. до н.е.) пліч-о-пліч згадуються ішкуза-ашкуза (скіфи) і гамірра-гімірра (кіммерійці). Відомий стародавній географ Страбон (63 р. до н.е. - 23 р. н.е.) згадує, що кіммерійці здійснювали свої походи в Азію і області Середземномор'я ще до часів Гомера.
Кіммерійські вершники. Зображення на етруській вазі. VI ст. до н.е.
У біблейських текстах (пророцтві Ієзекіїля та ін.) вторгнення скіфів і кіммерійців передано як "божа кара": "Ось йде народ з північної країни, тримає лук і короткий спис (можливо, йдеться про дротик - С.Т.), жорстокий він! Вони не зглянуться! Голос їх реве, як морі, скачуть на конях, вишикувалися як одна людина". «Народ здалека. Народ давній, мови якого ти не знаєш, сагайдак його, як відкрита труна (видно, так образно біблейський автор описує скіфські і кіммерійські горити - С.Т.), усі вони люди хоробрі". Перші ассірійські написи (розвідані - глиняні листи шпигунів царю) про походи в Закавказзя народу "гімірі" відносяться ще до другої половини VIII ст. до н.е. У цих же документах містяться згадки про те, що такі походи мали місце ще століттям раніше, тобто в IX ст. до н.е. Дуже показово, що пам'ять про славних воїнів, які прийшли з півночі, довгий час зберігалася в легендах і переказах багатьох народів Закавказзя і Малої Азії, а слово "гмірі" в грузинській мові досі означає «велетень».
Кіммерійські вершники. Ассірійське зображення VII ст. до н.е.
Знахідки скіфської зброї і кінського спорядження в Закавказзі (по Погребової М.Н.)
При кіммерійцях, які опанували секрет отримання заліза з болотяної руди в XVI-XV ст. до н.е., в Північному Причорномор'ї відбувся перехід від бронзового віку до залізного. Слід зазначити, що по рівню залізоробного виробництва вони значно перевищили усі народи Східної і Середньої Європи, а в X-IX ст. до н.е. у них вже набула поширення цільнозалізна зброя. Озброєння кіммерійського воїна пізнього періоду складалося із довгого (до 1м 8 см) сталевого меча, кинджала, круглої булави з кам'яним або бронзовим навершшям, складного лука і стріл з втульчатими наконечниками. Останні спочатку виготовлялися із кістки і бронзи, а в пізніший час із заліза. Кіммерійський лук був попередником знаменитого скіфського лука і відрізнявся відмінними бойовими якостями. З нього кіммерійці відважно огорнувшись в сідлі, могли вразити супротивника, який їх переслідував. Для носіння лука та запасу стріл використовувався спеціальний футляр - горит. Кіммерійський горит мав одну оригінальну особливість - згори він закривався кришкою.
В героїчних оповідях і билинах часів Київської Русі фігурують мечі-кладенці, оволодіти якими прагнуть багатирі та герої. Так, знаменитому Іллі Муромцю вдається оволодіти таким мечем, отримавши перемогу над Святогором, багатирем колосального зросту. Творці народного епосу наділяють цю зброю магічною, воістину всепереможною силою. Очевидно саме слово "кладенець" походить від слова "клад" ("знайдений в кладі").
Ймовірно, згадувані в билинах мечі-кладенці являються кіммерійськими мечами, які середньовічні мешканці нашої країни могли знаходити в давніх кладах. До таких мечів відносилися з великою повагою, вважаючи їх зброєю героїчних предків. Самі собою поширювалися легенди про чарівні властивості "кладенців". Один з таких мечів був виявлений українськими археологами в кіммерійському кладі на Суботівському городищі у Чигиринському районі. Цей чудовий сталевий меч був забезпечений бронзовою хрестоподібною рукояттю, а його довжина перевищувала 1 м.
Кіммерійська зброя.
Реконструкція Торопа С.О.
Іноді в похованнях кіммерійських воїнів знаходять бронзові секири і бойові кам'яні сокири (архаїчна зброя предків). Лише небагато кіммерійців користувалися дерев'яними і обтягнутими шкірою щитами. Відсутність в похованнях кіммерійських воїнів захисних обладунків говорить про те, що останніми вони, швидше за все, не користувалися. Лише у кінці VIII - на початку VII ст. до н.е. у деяких знатних кіммерійців могли з'явитися обладунки, виготовлені в Закавказзі і Малій Азії. За часів спільних із скіфами походів в Малу Азію основу кіммерійського війська складала легка кіннота. Важкої кавалерії, у відмінності від скіфів, у кіммерійців не було.
У колишні роки ряд дослідників відносили кіммерійців до народів фракомовної групи, проте пізніші дослідження підтвердили й раніше існуючу точку зору про те, що кіммерійці належали до тієї ж групи іраномовних племен, що й скіфи, складаючи західну гілку цього величезного світу. Очевидно, що вони жили в наших степах ще в епоху бронзи, тому вчені зазвичай ототожнюють їх з племенами зрубової культури, які вели осілий спосіб життя та мали комплексне землеробсько-скотарське господарство. Рубіж I тис. до н.е. ознаменувався переходом до більш прогресивнішого у той час кочового скотарства, що дозволяло з найменшими витратами праці опановувати величезні та найбагатші пасовищні степові угіддя. Основною спеціалізацією скотарства кіммерійців було конярство - не даремно багато давніх авторів називали їх народом "дивних доярів кобил". З припиненням осідлості єдиними пам'ятниками кіммерійців стали їх поховання в курганах. На території Нікопольського району такі поховання були виявлені в околицях міста Орджонікідзе (Свинарева могила), селища Шахтар, міста Нікополя та в багатьох інших місцях.
Подібно до багатьох інших народів, які мешкали на території південних степів, кіммерійці встановлювали над могилами пам'ятні кам'яні антропоморфні стели (без голови). На їх верхній частині зазвичай зображалися намисто і різні символічні значки. На стелах, які стояли над могилами воїнів, зазвичай зображався широкий пояс, до якого підвішені меч, кинджал або ніж, горит з луком і стрілами, точильний брусок.
Кіммерійська кам'яна антропоморфна стела. IX ст. до н.е.
Кіммерійський одяг був багато в чому схожий на скіфський. Ця схожість в першу чергу пов'язана з тим, що обидва народи жили в подібних кліматичних умовах. Одяг степових кочівників був ідеально пристосований для відкритих великих просторів Євразії та помірно-континентального клімату - лютих зимових морозів, тривалої літньої спеки, пронизливих вітрів і так далі. Кіммерійські чоловіки носили короткі шкіряні куртки, вузькі штани, м'які напівчоботи. Найпоширенішими головними уборами кіммерійців були високі гостроверхі башлики. Їх зображення можна побачити на грецьких і етруських вазах, ассірійських фресках і рельєфах, які відносяться до VIII-VI ст. до н.е. Про жіночий одяг кіммерійців, на жаль, майже нічого не відомо.
Швидше за все, кіммерійські чоловіки носили головні убори різних типів. Багато хто чув про так званий "фригійський ковпак" - головний убор, який став у кінці XVIII ст. символом свободи в революційній Франції. Держава під назвою Фригія в давні часи дійсно існувала і знаходилася в Малій Азії, ось тільки самі фригійці навряд чи були авторами "фригійського ковпака", винахід якого їм наполегливо намагаються приписати вже не одне століття. Скоріше за все, вони лише запозичили його у кіммерійців, які не раз відвідували і завойовували Фригію. Яскравим підтвердженням цієї точки зору є зображення кіммерійців в головних уборах, дуже схожих на знамениті "фригійські ковпаки". Такі зображення зустрічаються на грецьких і етруських вазах.
Головні убори часів французької революції. Кінець XVIII ст.
У перші століття I тис. до н.е. значна частина зброї, якою користувалися кіммерійські воїни (головним чином, кіммерійська знать) мала кавказьке походження. У цей період багато районів Закавказзя і Кавказу служили своєрідною майстернею, забезпечуючи бронзовою зброєю навколишні народи у вражаючому достатку. Особливо популярними там були булави, сокири, мечі, кинджали, списи і вила з бронзи. Щити в основному були плетеними, обтягнутими шкірою. Наконечники стріл часто виготовляли з обсидану - скловатої вулканічної гірської породи червоного і сірого кольору, з раковистим, різальним зламом. Ця порода, також іноді називається вулканічним склом, утворюється при застиганні в'язких різновидів кислої ліпаритової лави. Вона добре полірується і ще з давніх часів широко використовувалася для виготовлення різних виробів і зброї. Стріли з обсидановими наконечниками мали незамінні бойові якості. Дуже тверді, вони легко пробивали м'які панцирі, і в той же час, будучи дуже крихкими, вони часто ламалися в тілі ворога. На Кавказі і в Закавказзі виготовлялися шкіряні панцирі, обшиті круглими бляхами різної величини. Для захисту тіла служили і широкі пояси з листової бронзи або товстої шкіри. Бронзові шоломи використовувалися рідко і були схожі на ті, що виготовлялися в Малій Азії.
Воїн Закавказзя. IX-VIII ст. до н.е.
Реконструкція Гореліка М.В.
Походи скіфів і кіммерійців прискорили формування військової організації цих народів, спрямованої на підкорення інших племен і територій. Помітно посилилася влада царів і родоплемінної аристократії, а військова могутність степових кочівників піднімала їх вождів до рівня східних владик. Очевидно вже на початку VIII ст. до н.е. військова організація скіфів стала досконалішою і потужнішою, що дозволяло їх царям все частіше пред'являти свої претензії на провідну роль в скіфсько-кіммерійському союзі. Очевидно, стосунки між союзниками час від часу загострювалися, але, скоріше за все, ці конфлікти носили лише тимчасовий характер і ніколи не були затяжними. На користь цієї точки зору красномовно говорить той факт, що в VIII-VII ст. до н.е. союзне військо вело бойові дії на просторах, які здаються навіть сьогодні величезними - від західного узбережжя Малої Азії до південного берега Каспійського моря. Скоординовані дії на такій значній території могла успішно вести тільки регулярна добре керована армія. Цілком очевидно, що здійснювати масштабні операції і координувати удари військ було б неможливо без наявності єдиного коаліційного командування. Таке просто не під силу готовим будь-якої хвилини вчепитися один одному в горло, "союзникам"!
Швидше за все, ще в VIII ст. до н.е. значна частина кіммерійських вождів, змирилася з ситуацією, яка склалася, і поповнила еліту імперії скіфів, яка утворилася на неозорих просторах Євразії. Лише якась їх частина, не бажаючи визнати над собою владу скіфських царів, можливо, поступила так, як про це розказано в "Історії" Геродота - у взаємній битві перебила один одного. Відомо, що ще в 676-674 рр. до н.е. кіммерійці і скіфи в союзі з Урарту розгромили Фрігію і вторглися в Лідію. Після Лідійського походу кіммерійці фактично зникли з історичної арени.
Схоже, повідомлення Геродота про вигнання всіх кіммерійців із Північного Причорномор'я теж не є достовірними. Якщо повірити розповіді "батька історії" про взаємну битву "кіммерійських царів" та їх поховання у величезному кургані, то виникає закономірне питання: "Хто ж тоді міг насипати цей курган, якщо рядові кіммерійці нібито ще до приходу скіфів покинули країну, побоюючись боротьби з "грізним ворогом"? Значна їх частина, без сумніву, залишилася в рідних місцях і асимілювалася із скіфами, зробивши значний вплив на культуру войовничих кочівників. Розповідь, що збереглася в епічній формі та передана «батьком історії», розповідає про війну скіфів, які повернулися з Передньої Азії, з молодим поколінням народу, населяючого Боспор Кіммерійський (Керченський півострів), яке зібрало сильне військо і викопало широкий рів «від Таврійських гір до озера Меотіди» (Азовського моря). У останніх без зусиль вгадуються нащадки кіммерійців, які зробили відчайдушну спробу повернути втрачену незалежність. Після «багатьох битв» скіфи отримали над ними перемогу. Хоча ця розповідь містить цілий ряд неправдоподібних моментів, на думку багатьох істориків, в її основі лежать реальні події, пов'язані з утворенням могутньої скіфської імперії. Дослідники також вважають, що на електровому налуччі з кургану Солоха зображена битва старезних скіфів, які повернулися з походу, з молодими «нащадками рабів».
Бій старих кінних скіфів з молодими воїнами. Зображення на налуччі. IV ст. до н.е.
Курган Солоха
Геродот, спираючись на скіфські легенди, назвав їх «наймолодшим із всіх народів», проте інші стародавні автори з приводу віку скіфів дотримувалися діаметрально протилежної точки зору. Наприклад, Помпей Трог відзначав: «Скіфське плем'я завжди вважалося найстародавнішим, хоча між скіфами і єгиптянами довго була суперечка про старовину походження. Скіфи зовсім не визнавали помірність клімату доказом старовини. Наскільки клімат Скіфії суворіше єгипетського, настільки витриваліші там тіла і душі. Єгипет міг і може бути оброблюваний тільки під умовою загороди Нила і тому здається останньою країною відносно старовини мешканців, оскільки він і утворений, мабуть, пізніше за всі країни за допомогою царських дамб або наносів мула Нилу. Такими доказами скіфи взяли верх над єгиптянами і завжди здавалися народом більш стародавнього походження». За свідченням Павла Орозія, ще в III-II тис. до н.е. скіфи неодноразово встановлювали контроль над всією Передньою Азією (близько 2109 р. до н.е. їх пануванню у Шумері і Ассирії нібито поклав кінець цар Ассирії) і вели війни з Єгиптом.
Численні античні історики безпосередньо пов'язують скіфів з таємничими «народами моря», які вторглися на Близький Схід і Балкани в кінці ХІІІ - на початку ХІІ ст. до н.е. Приблизно до того ж часу відносяться і перші легенди про походи амазонок в Європу і Малу Азію (аж до Афін і Трої). Вони навіть знайшли своє віддзеркалення на знаменитому Паросському мармурі - учбовій хронологічній таблиці 264-263 рр. до н.е., по якій ці події датуються 1256/1255 рр. до н.е. Про них згадується і в розповіді сучасника Цезаря і Августа Миколи Дамаського. Скоріше за все, в цих легендах відбиті реальні історичні події, пов'язані із прадавніми походами племен, які жили у Меотіди (Азовського моря), скіфів і кіммерійців, в Малу Азію і Грецію. За свідченням історика Павла Оросія, близько 1234 р. до н.е. сталася війна скіфів під керівництвом царя Таная з Єгиптом. Лише удавшись до допомоги інших африканських народів (лівійців і ефіопів), єгипетський фараон зумів відбити напад.
Битва єгиптян з «народами моря». Давньоєгипетська фреска
Близько 800 р. до н.е. Скіфська імперія тягнулася від Волги до Дунаю. Приблизно в цей час була встановлена і потрійна система правління: перший рід правив від Волги до Північного Кавказу і Дону, другий - між Доном і Дніпром, третій - між Дніпром і Дунаєм. Таке ділення країни відображене в розповіді про три з'єднання скіфського війська під час війни з Дарієм (512 р. до н.е.). Цар Ідантірс (Іданфірс) - головнокомандувач найбільшого і найсильнішого військового з'єднання, вважався старшим. Племена, які відносилися до залежних, "підвладних", платили царським скіфам данину, розмір якої, ймовірно, багато в чому залежав від ступені етнічної спорідненості. У найбільш привілейованому положенні, в порівнянні з усіма іншими, знаходилися скіфи-кочівники і скіфи-землероби.
Скіфія в I тис. до н.е.
Своєї найвищої могутності Велика Скіфія досягла в IV ст. до н.е. На Нікопольщині, де за описом Геродота знаходилася «священна земля Геррос», про цей час нагадують численні скіфські кургани, найвідомішими з яких є Чортомлик і Товста Могила. Виявлені в них «скарби степових пірамід» нині прикрашають найбільші музеї Києва і Санкт-Петербурга.
Скіфські боги
Яким богам вклонялися скіфи? Геродот приводить в своїй «Історії» розмову посла персидського царя Дарія І Гистаспа із скіфським царем Ідантірсом (Іданфірсом, Антіром). У відповідь на пропозицію Дарія припинити опір і визнати себе його данником цар скіфів нібито сказав наступне: «Владиками ж своїми я визнаю тільки Зевса, мого предка, і Гестію, царицю скіфів».
«Батько історії» не тільки повідомляє цінні відомості про скіфських богів, але і називає їх грецькі еквіваленти.
Верховний бог скіфів носив ім'я Папай. Він ототожнювався з небом і був аналогом давньогрецького Зевса. Зображення Папая можна побачити на відомому бронзовому наверші з урочища Лиса Гора (неподалік від м. Дніпропетровська). У 1963 р. подібне навершя було виявлене і в районі села Мар’янське (Дніпропетровська область).
Бронзове навершя із зображенням бога Папая.
Урочище Лиса Гора. Дніпропетровська область
Апі, Апія (грецька Гея) - дружина верховного бога Папая, богиня землі і води, прародителька скіфів. Шлюб Папая і Апі символізував об'єднання земної, водної і небесної сфер, укладення священного союзу між Землею і Небом. Скіфи почитали цю богиню як Всеродженицю і Обережницю, часто прикрашали її зображенням кінські налобники і захисне спорядження. Скоріше за все, вона мала і військове значення. Можливо, просочуючи стріли зміїною отрутою і випускаючи їх в своїх супротивників, скіфи приносили дань великій змієногій богині, перетворюючи на величезний жертовний вівтар поле бою. На відомих зображеннях тулуб Апі зазвичай закінчується двома зміями або зростає з рослинних паростків.
Зображення змієногої богині Апі на кінському налобнику.
Курган Велика Цимбалка. Запорізька область
Табіті (грецька Гестія) - богиня вогню та домашнього вогнища, разом з Папаєм і Апі належала до головних і особливо шанобливих скіфами богів. У ній втілювалося уявлення про сімейну і родову єдність. У розмові із послом персидського царя Ідантірс згадує Табіті (Гестію) не випадково. Цар вважався у скіфів сакральним главою суспільства, тому суспільна роль культу царського вогнища як загального релігійного центру була дуже велика. Клятва «царськими гестіями» (божествами царського вогнища) вважалося найбільш священною, а її порушення каралося смертю. Зображення Табіті зустрічається на золотих бляшках з скіфських царський курганів.
Богиня Табіті з люстерком в руках дає повчання юному скіфу.
Зображення на Золотій бляшці
Аргимпаса, Артимпаса (грецька Афродита) - богиня кохання. У скіфів вона втілювала функції родючості, в основному людської і тваринної. Можливо, мала військові функції. Відомі зображення цього божества у вигляді цариці звірів. Могутні жерці культу Афродити-Аргимпаси (Анарєї або Енерєї), за повідомленнями Геродота і Псевдо-Гіпократа займалися тлумаченням пророцтв і пошуком зловмисників.
Скіфська богиня любові Аргимпаса.
Зображення на вазі з кургану Чортомлик. Нікопольський район
Гойтосар Гойтосир, Ейтосир (грецький Аполлон) - солярний бог, хранитель худоби, переможець чудовиськ, чарівник. Зазвичай зображувався у вигляді орла, коня, оленя або сонячного знаку.
Скіфський знак сонця зображувався у вигляді п'яти з'єднаних кіл. Нашивна золота бляшка.
Курган Товста Могила. Нікопольський район
Бог війни (грецький Арей) - у скіфів, мабуть, також виконував роль бога грози і атмосферних явищ. Геродот не називає його скіфського імені, проте, можливо, воно звучало як Ваю (Вайю) або Вей (Вій). Втіленням бога війни служив старовинний залізний меч. Війна і зброя грали в житті скіфського суспільства велику роль, тому і значення цього бога було дуже велике. Тільки на честь бога війни, якщо вірити Геродоту, скіфи споруджували «в кожному номі по округах» спеціальні святилища. За описами античних авторів, вони були піднесеннями з хворосту та з майданчиком по верху. На цьому майданчику встановлювався меч. У жертву богові війни скіфи приносили не тільки худобу, але й людей - кожного сотого з числа військовополонених. На честь його щорічно проводилися святкування, на яких воїни, які особливо відрізнилися в боях, нагороджувалися чашею вина, виконувалися ритуальні танці і влаштовувалися змагання по боротьбі і стрілянині з лука. Варто відзначити, що сучасні археологічні дослідження на півдні України поки не підтверджують повідомлення Геродота про існування у скіфів численних святилищ, присвячених богові війни. Проте є досить численні підтвердження існування культу зброї.
Фагімасад (грецький Посейдон) - морський цар, «коливатель землі». Культ цього бога був достатньо широко поширений в Північному Причорномор'ї і в грецьких містах-державах. Так, династія боспорських царів вела своє походження від Геракла та Посейдона, а за повідомленнями Геродота, Фагімасада (Посейдона) особливо шанували царські, правлячі скіфи.
Скіфський Геракл - бог весни і сонячного світла, переможець Дракона (Гідри). На відміну від грецького Геракла-героя, він завжди був повноцінним богом, а його культ був приурочений до циклів сонячного світла і поширений в Північному Причорномор'ї з давніх часів. Звідси в ХІ ст. до н.е. він, очевидно, проник на Балкани разом з дорійцями, які «прийшли з півночі і заснували декілька царських династій». Проте в Греції цей культ з часом деградував, а скіфський Геракл-бог перетворився на грецького Геракла-героя.
Пройшли століття і грецькі колоністи, які з'явилися в Північному Причорномор'ї, почали «мирний наступ на варварів», бажаючи підпорядкувати місцеве населення своєму культурному і політичному впливу. Цій меті з успіхом служив «сумісний» культ Геракла-Таргитая. У ньому існуюча у скіфів власна міфологічна генеологія злилася з грецькою, а місцева давня легенда була відповідним чином «підправлена» - скіфський Геракл-бог був підмінений грецьким Гераклом-героєм. Якщо врахувати, що імена скіфського і грецького Геракла, можливо, співпадали, здійснити подібну підміну було не так вже й складно. Але яке величезне ідеологічне значення вона мала! Прародителями скіфів ставали місцева зміїнога богиня і грецький герой Геракл. Без сумніву, Геродот доносить до нас еллінізований варіант давньої скіфської легенди, проте той факт, що спочатку в ній фігурував скіфський бог, сумніву не викликає.
Зображення на золотих бляхах з скіфських курганів:
а, в - Геракла, б - Медузи Горгони
У скіфів функції жерців зазвичай виконували царі і представники знаті, проте разом з цим існував і відособлений прошарок жерців. Які-небудь спеціальні храми не споруджувалися, а в жертву богам (за винятком бога війни) приносили худобу, найчастіше - коней. На Нікопольщині в жіночих похованнях (скоріше за все, знахарок або жриць) зустрічаються магічні предмети - дзеркала, деякі види судин, кінська узда, очищені щипці, жертовні бронзові ножі (їх зазвичай знаходять попарно).
Цінні відомості про жерців енереїв (анареїв) залишив давньогрецький історик Геродот: «Енерєї - жінкоподібні чоловіки - говорять, що мистецтво ворожіння даровано їм Афродитою. Ворожать вони за допомогою липової мочали. Мачалу цю розрізають на три частини і смужки намотують навколо пальців, а потім знов розпускають і при цьому вимовляють провісництва». Енереї могли звинуватити будь-якого скіфа у порушенні, священної клятви царського вогнища. Якщо провину нещасного вдавалося довести, його чекала неминуча страта, а все майно діставалося жерцям. Проте і самих жерців могли оголосити лжепророками і стратити. У скіфів, по словах Геродота, існував навіть особливий вид страти для віщунів, які провинилися: «На запряжений биками віз навалюють доверху хворосту. Віщунів із зв'язаними ногами і скрученими за спиною руками засовують в купу хворосту. Хворост підпалюють і потім лякають і поганяють биків. Нерідко разом з віщунами у вогні гинуть і бики. Але все таки, коли дишло обгорить, бикам іноді вдається врятуватися, отримавши опіки».
Іноді на скіфських курганах встановлювали, як правило, грубо оброблені гранітні або вапнякові плити з висіченими на них зображеннями воїнів. На шиї подібних «ідолів» зазвичай зображена гривна, руки зігнуті в ліктях, в лівій або правій руці знаходиться ритон, піднятий до підборіддя. Найчастіше буває виділений пояс, до якого підвішені горит з луком і акінак, іноді - бойова сокира і другий довгий меч. На деяких стелах голова воїна вкрита шоломом, а корпус - панциром. Зустрічаються стели, на яких до поясу підвішені ніж, оселок, нагайка і чаша. Швидше за все, ці кам'яні статуї встановлювалися на честь предків і втілювали образ божественного основоположника пануючого роду, родоначальника скіфських царів.
Скіфські кам'яні статуї
Зображення зброї та захисного знаряддя на скіфській кам'яній стелі:
1 - шолом, 2 - пояс, 3 - бойова сокира, 4 - меч (акінак), 5 - нагайка, 6 - горит
Зображення в звіриному стилі грали роль амулетів-оберегів, покликаних захищати їх власників від ворожих сил і привертати заступництво добрих божеств.
Окуття дерев'яної чаші. Золото. V ст. до н.е.
Перша Завадська могила. Нікопольский район
Окуття дерев'яної чаші. Золото. V ст. до н.е.
Перша Завадська могила. Нікопольский район
Крім реальних тварин, на багатьох предметах зображали і фантастичних істот - крилатих коней, сирен, грифонів, чудовиськ і т.д.
Зображення крилатого коня на золотій пластинці. IV ст. до н.е.
Курган Куль-Оба
Зображення сирени на пластинці з кістки. IV ст. до н.е. Гайманова Могила
Зображення грифонів на Чортомликській амфорі. IV ст. до н.е.
Зображення на кістяній пластинці скіфів, які б'ються з чудовиськом. IV ст. до н.е.
Курган Гайманова Могила
Подібні зображення, крім ювелірних виробів і різних предметів, очевидно не рідко також прикрашали тіла знатних скіфів і царських дружинників. Видно, таке татуювання наносилися в ритуальних цілях і були покликані зробити їх володарів невразливими для будь-яких видів зброї. Про це стало відомо після знахідки на Алтаї останків знатного скіфа, які чудово збереглися в умовах вічної мерзлоти. Роль військових емблем, прикрас і одночасно магічних оберегів грали і зображення у звіриному стилі (олені, орли, пантери, риби) на зразках скіфського захисного озброєння. Перш за все, на доспіхах і щитах.
Золота прикраса щита - "келермеська пантера".
Курган поблизу станиці Келермеської на Кубані. VI ст. до н.е.
Золота прикраса щита - "костромський олень".
Курган поблизу станиці Костромської на Кубані. VI ст. до н.е.
До скіфських військових оберегів слід віднести і зображення голови Медузи Горгони з висунутим язиком, які зустрічаються на нагрудних пластинах.
Нагрудна бронзова пластина із зображенням голови Медузи Горгони
До культових предметів багато дослідників відносять металеві навершшя, які з'явилися у скіфів у другій половині VII ст. до н.е. і очевидно були пов'язані з різними церемоніями. У степових скіфських курганах їх знаходять від 1 до 10. Ільїнська В.А. вважає, що зображення на навершшях кінця VII - початку V ст. до н.е. були пов'язані з культом сонця - верховного божества і ідеєю родючості землі. Переводчикова О.В. і Раєвський Д.С. пов'язують ці предмети з ідеєю світового дерева - одній їх широко поширених в давнину міфологічних концепцій, яка була властивою у тому числі і скіфам. Більшість вчених сходяться на думці, що металеві навершшя використовувалися як прикраси катафалків, проте висувалися і гіпотези про те, що ці предмети були спеціальними музичними інструментами жерців. (Бакаї К. та інші).
Навершшя з кургану Товста Могила. ІV ст. до н.е. Нікопольський район
Пізні скіфи Нижнього Придніпров'я і Криму разом із скіфськими вшановували і грецьких богів. На головній площі Неаполя Скіфського (неподалік від сучасного м. Сімферополя) знаходилися статуї Зевса, Афіни, Ахілла Понтарха. Вони були встановлені греком Посидієм, який переселився до Неаполя Скіфського з Ольвії. До цих же часів відносяться зображення Діоніса, Деметри, Аполлона, Артеміди, Гермеса і братів Діоскурів.
Деталь скіфського вбрання - голова богині Деметри. IV ст. до н.е.
Курган поблизу с. Велика Білозірка. Запорізька область
Для відправлення культових церемоній існували спеціальні священні місця, будувалися храми, численні вівтарі, присвячені окремим божествам. У перших віках нашої ери серед скіфів і сарматів, які жили в Причорноморських містах-державах, поширюється культ єдиного бога або "бога найвищого", якого вони зазвичай не називали по імені. Видно, вже в III ст. н.е. деякі скіфи прийняли християнство.
Скіфський глиняний божок.
Знахідка на зольнику у Криму
У 312 р. н.е. імператор Костянтин відновив Кримську єпархію, що свідчить про існування тут досить численної християнської общини. У 325 р. н.е. її представник, єпіскоп Кадм, взяв участь в першому Нікейському соборі.
Довідка
Пам'ятники культур передскіфського часу на території
України, Молдови, Польщі та європейської частини Російської Федерації:
1 - висоцька культура, 2 - культура ноа, 3 - культури фракійського гальштату, 4 - білогрудівсько-чорноліська культура, 5 - бондарихінська культура, 6 - зрубна культура.
1 - Луговське, 2 - Висоцьке, 3 - Красненське, 4 - Злочів, 5 - Почапи, 6 - Перемишль, 7 - Крилос, 8 - Грушка, 9 - Олешів, 10 - Городниця, 11 - Голігради, 12 - Михалково, 13 - Новоселка Костюківська, 14 - Залещики, 15 - Магала, 16 - Валя Русулуй, 17 - Гиндешти, 18 - Шолданешти, 19 - Кишинів, 20 - Ленковці, 21 - Яруга, 22 - Лука Врублевецька, 23 - Мервинці, 24 - Білий Камінь, 25 - Антоніни, 26 - Сандраки, 27 - Собковка, 28 - Краснополка, 29 - Білогрудівський ліс, 30 - Підгорці, 31 - Залевки, 32 - Гуляй-Городок, 33 - Носачево, 34 - Оситняжка, 35 - Суботово, 36 - Калантаївка, 37 - Тясминське, 38 - Андрусівка, 39 - Чорний ліс, 40 - Московське, 41 - Бутенки, 42 - Хухра, 43 - Ніцаха, 44 - Малі Будки, 45 - Студенки, 46 - Бондариха, 47 - оскол, 48 - Мачуха, 49 - Кир'яківка, 50 Мерефа, 51 - Чорногоровка, 52 - Камянка, 53 - Велика Камишеваха, 54 - Червоний маяк, 55 - Сабатиновка, 56 - Усатово, 57 - Анатольївка, 58 - Пересадовка, 59 - Широке, 60 - Кардашинка, 61 - Солонець, 62 - Зміївка, 63 - Кут, 64 - Нікополь, 65 - Федорівка, 66 - Лукьянівка, 67 - Каїри, 68 - Велика Лепетиха, 69 - Бабино, Нижній Рогачик, Первомаївка, 70 - Ушкалка, 71 - Білозерський лиман, 72 - Мала Цимбалка, 73 - Кара-Тобе, 74 - Зольне, 75 - Челки, 76 - Кіровське, 77 - Ново-Філіпівка, Акермель, 78 - Шевченко, 79 - Преслав, 80 - Обіточна, 81 - Луначарське, 82 - Гусельщиков, 83 - Єлисаветівська, 84 - Кобяково, 85 - Новочеркаськ, 86 - Веселий, 87 - Чернишевська, 88 - Ляпичів, 89 - Жирноклеїво, 90 - Семидворки, 91 - Воронезька ГЕС, 92 - Мокшан, 93 - Зимниця, 94 - Надєждіно-Куракіно, 95 - Мало-Окулово, 96 - Калинівка, 97 - Биково, 98 - Бережновка, 99 - Черебаїво, 100 - Норки, 101 - Покровськ, 102 - Соснова Маза, 103 - Іванівка, 104 - Успенське, 105 - Єгорьївське, 106 - Грачевський сад, 107 - Кинель, 108 - Моїчне озеро, 109 - Комаровка, 110 - Хрящівка, 111 - Ягідне, 112 - Сускани, 113 - Кайбели, 114 - Тургенівське
Тороп С.О.
Біолог, краєзнавець
м. Нікополь, Україна
Переведення в електронний вигляд: Бутенко О.П.http://spadok.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=69%3A2014-01-05-11-34-01&catid=58%3A2014-01-06-17-02-51&Itemid=88
