Усі держави мають конкретну етнічну належність. Цілком очевидна етнічна належність національних держав, межі яких у цілому збігаються з межами етнічних територій державного етносу (Франція, Німеччина, Польща, Чехія тощо). Однак імперії, що охоплюють батьківщини різних народів, також є державами не кількох, а якогось одного імперського етносу (Римська, Перська, Британська, Російська імперії). Якщо останню з названих "сплотила навеки Великая Русь", то хто консолідував ранньосередньовічну імперію Київську Русь? Ця проблема історичної спадщини княжого Києва - ключова як для історії Східної Європи, так і для історії України та Росії зокрема.
Проблема етнічної належності держави Київська Русь, її консолідуючого етносу давно вже стала предметом запеклої дискусії не тільки науковців, а й політиків. Для сучасної європейської історичної науки така ситуація ненормальна. Адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в ІХ-Х століттях на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях, давно і одностайно вважаються державами відповідних народів. На цьому тлі суперечка довкола національності жителів княжого Києва виглядає дивно і пояснюється не так нестачею наукових джерел, як зайвою політизацією питання.
Офіційна радянська історіографія, продовжуючи традиції російської імперської історичної науки, вперто заперечувала право українців розглядати Київську Русь як перший етап державного буття українського народу. І зрозуміло чому. Адже імперські вчені давно вже проголосили Київську Русь найдавнішою стадією розвитку російської державності. Це проголошення було головним ідеологічним виправданням експансії Московської імперії на терени України, Білорусі, Східної Балтії. Протягом майже 500 років московські правителі заявляли свої династичні права на землі нібито найдавнішої російської держави Київська Русь і наполегливо добивалися здійснення цього права шляхом агресії па землі західних сусідів.
Українська історіографія, що виросла з етнічного самоусвідомлення українцями свого генетичного зв'язку з Південною Руссю, традиційно вважала княжий Київ українським ("Історія Русів" та ін.). Чому, починаючи історію міста Києва з кінця V століття (за академіком П.Толочком), ми воднораз відмовляємо в таких же глибоких коренях його споконвічним мешканцям - українцям? Якщо вони з'явилися в столиці Русі значно пізніше, то слід визнати факт зміни етнічного складу населення міста в післятатарські часи. Але чого ж тоді гак по-українському звучать літописні київські топоніми - Печорська Лавра, Довбичка, річки Либідь, Киянка, урочище Угорське?
Генетичним підґрунтям Київської Русі були південноруські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), що залишили археологічні пам'ятки лука-райковецької культури VПІ-ІХ століть. У той же час на території Польщі розвивалася подібна до неї культура, названа прапольською. Внаслідок консолідації цієї людності постало найдавніше польське королівство (IX-X ст.). Якщо європейська історична наука вважає слов'янське населення території Польщі VПІ-Х століть праполяками, чому лукарайковецьку культуру України та державу, що на ній постала, ми не маємо права вважати праукраїнською?
Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають свою національну історію з постання своїх незалежних держав у ІХ-Х століттях. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли 843 року внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку й німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство утворилося в IX столітті. Рівночасно виникло Празьке князівство чехів. А в X столітті починається державна історія поляків і мадярів. Тоді ж таки середньовічна держава утворилася на українських етнічних землях. Тому виключення Київської Русі з української національної історії суперечить логіці історичного процесу.
Заперечуючи можливість безпосереднього виростання козацької України на спадщині Південної Русі нерідко пдкликаються на перерву в історичному розвитку, що нібито сталася після занепаду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва, та на відмінність між культурою і мовою двох періодів української історії. Отже, чи була ця прірва між Руссю і козацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла нібито два окремі народи?
Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виросла з культури Південної Русі.
За даними археології, форма й орнаментація глиняного посуду віддають етнічну своєрідність первісних народів. Тобто в давнину кожен етнос виготовляв властивий лише йому посуд. Пояснюється це тим, що кожна сім'я ліпила горщики для власних потреб і дуже сталі етнічні традиції виготовлення їх передавалися з покоління в покоління. Кераміка козацької України - безпосередня спадкоємиця традицій керамічного виробництва Київської Русі. А воно було генетичне пов'язане з ранньослов'янською керамікою середини І тисячоліття н.е. Інакше кажучи, археологи простежили безперервний розвиток виробництва традиційного українського посуду на Середній Наддніпрянщині, Волині, Галичині, Верхній Наддністрянщині протягом останніх півтори тисячі років.
Те саме можна сказати й про традиційні житлові будівлі України. Пізньосередньовічне українське житло розвивалося безпосередньо па місцевому київському грунті й виросло з ранньослов'янського житлобудівництва. Отже, на українських етнічних територіях між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною вчені виявили безперервну житлобудівну традицію від V століття н.е. до XX століття.
Муроване церковне й світське будівництво в козацькій Україні було репрезентоване унікальним архітектурним явищем, що дістало назву українського бароко. Своєрідність його полягає в органічному поєднанні європейського бароко з архітектурною спадщиною Київської Русі, яка формувалася на Середній Наддніпрянщині з X століття. Продовженням культурних традицій Русі була і дерев'яна церковна українська архітектура XVII-XVIII століть.
Уявлення про давньоруський одяг значною мірою грунтується на середньовічних зображеннях князів, знаті, духовенства. Однак верхівка руської суспільності одягалася, так би мовити, за інтернаціональною для аристократів усієї Європи модою. Це вбрання здебільшого істотно відрізнялося од традиційного народного, бо його законодавцями були Рим і Константинополь.
Вивчаючи український національний одяг, етнографи дійшли висновку, що своє походження він веде навіть не від одягу Русі, а від давньослов'янського. Місцеві його особливості беруть початок від одягу племінних об'єднань VIII століття, про які пише Нестор Літописець. У народному строї людності Київської Русі вже виразно проступають специфічні особливості українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінець у дівчат та намітка у жінок.
Поховання жінки в національному українському строї археологи дослідили поблизу центру скандинавських вікінгів міста Бірки в Південній Швеції. Шведські дослідники датують його X століттям і вважають, що там поховано слов'янську невільницю, взяту в полон під час походу варягів на Русь1. Як видно з ілюстрації, одяг похованої є традиційним національним вбранням української жінки (характерна вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок). Лише так звані черепахоподібні фібули на грудях запозичені зі скандинавського костюма. Одяг похованої тисячу років тому жінки переконливо свідчить про тісну етнічну спорідненість людності Південної Русі з історичними українцями. На думку фахівців Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, костюм похованої типологічне близький до традиційного вбрання українок Середньої Наддніпрянщини.
Певні паралелі до козацького й селянського чоловічого одягу помітні в чоловічому вбранні X-XIV століть. Нагадаймо, як описав вигляд князя Святослава Ігоревича Лев Диякон: біла сорочка, оселедець, довгі вуса, голене підборіддя, сережка у вусі. Згідно з відомостями київських літописів, русичи носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які й за пізнього середньовіччя були невід'ємною частиною українського національного костюма.
Обличчя українського етносу великою мірою визначає Іься яскравим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір'я, пісні, колядки, щедрівки, козацькі думи, звичаї та ін.), а також такими етнографічними елементами, як народна вишивка, різьблення на дереві, писанки тощо. Вони мають дуже глибокі місцеві корені, сягаючи на Правобережжі ранньослов'янських часів (початок І тис. до н.е.). Коли йдеться за добу Київської Русі, то немає сумніву, що український фольклор та народне мистецтво XVI-XX століть безпосередньо постали на південноруській основі.
Козацтво - один з найвизначальніших чинників, що остаточно вплинув на формування українського народу. Власне козаки побудували другу Українську державу - Гетьманщину. Козацьке повстання на чолі з Богданом Хмельницьким створило умови для перенесення козацького полково-сотенного адміністративного устрою з Січі на всю Україну. Недарма в XVII-XVIII століттях її називали країною козаків, а українців - козацькою нацією.
Однак козацтво - це не специфічний феномен обмеженого ХVІ-ХVПІ століттями періоду української історії. Його зумовлювали своєрідна українська геополітична ситуація, місце, яке займала Україна на середньовічній мапі Європи. Україна, перебуваючи на рубежі європейської цивілізації і агресивного Степу, весь час продукувала суспільну верству воїнів-захисників, що постійно впливала на характер, ментальність, культуру народу. Ця верства існувала вже в першій Українській державі - Русі. Згадаймо богатирські застави на межі зі Степом, витязів з билин київського циклу, героїчну боротьбу зі Степом руських князів Святослава, Володимира Мономаха, Ігоря. Протягом ХП-ХІІІ століть на півдні України з'являються бродники й берладники - вільні ватаги вояків, які, крім війни зі степовиками, займалися ухідництвом, торгівлею. Більшість учених вважає їх прямими попередниками козаків.
Козацтво стало безпосереднім продовжувачем традицій дружин київських князів Х-ХІП століть. їх пов'язує між собою передусім лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі Марія Покрова, св.ІОр, зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди, червоний колір стягів, зброї, одягу) тощо. Дружина Русі й українське козацтво були своєрідними виявами європейського лицарства, яке постало па дуже давніх індоєвропейських військових традиціях. Феодально-лицарський стан був стрижнем європейської цивілізації па середньовічному етапі розвитку. Н.Яковенко переконливо показала, як через українську шляхетсько-лицарську верству XIV-XVII століть козацтво успадкувало державотворчі традиції й ментальність боярсько-дружинної верстви Київської Русі?.
Неодмінним складником лицарського культурного комплексу середньовічної Європи були співці лицарської слави - барди, скальди, трувери, менестрелі тощо. В Україні - це кобзарі, що відіграли величезну ролю у формуванні українського народу.
Щодо змісту і форми кобзарства можна провести прямі паралелі, з одного боку, з європейською лицарською культурою, а з другого - з дружинною культурою Русі. Прямий попередник кобзарів пізнього середньовіччя - дружинний співець Боян, "що свої віщі персти на живії струни накладав, - вони самі князю славу рокотали". Козацькі думи мають аналогії за структурою, формою, змістом як у богатирських билинах київського циклу та дружинному епосі "Слово о полку Ігоревім", так і в сагах скандинавських вікінгів, лицарських баладах часів Карла Великого, короля Артура та хрестових походів. Український характер "Слова" й генетичний зв'язок з ним козацьких дум визнавав навіть В.Бєлінський, що, як відомо, не відзначався симпатіями до українців.
Він писав: "Слово о полку Ігоревім" має на собі відбиток поетичного і людського духу Південної Русі, яка ще не знала варварського ярма татарщини і якій не були властиві грубість і дикість Північної Русі... Є щось тепле, шляхетне і людське у взаєминах дійових осіб цієї поеми. Це все, повторюємо, відгукується Південною Руссю, де й тепер ще так багато людяного й шляхетного в родинному укладі, де стосунки між статями грунтуються на любові, а жінка має права своєї статі; це все протилежне Південній Русі, де родинні стосунки грубі, жінка - рід свійської худоби, а любов цілком зайва річ у подружжі; порівняйте побут малоросійських селян з побутом селян російських, міщан, купців і почасти й інших верств, і ви пересвідчитеся в слушності нашого висновку про південне походження "Слова о полку Ігоревім" ...Не можна не помітити чогось спільного між "Словом о полку Ігоревім" і козацькими малоросійськими піснями". Про значну кількість українізмів у "Слові" пишуть лінгвісти. Зокрема, Г.Півторак стверджує, що майже половина лексики "Слова" - це надбання різних протоукраїнських діалектів XII століття. Він вказує й на генетичний зв'язок "Слова" та українських козацьких дум.
Козацтво й кобзарство є своєрідним українським виявом загальноєвропейських лицарських традицій на пізньосеред-ньовічному етапі. Вони продовжували військові традиції попереднього етапу української історії - дружинні звичаї Х-ХІУ століть. Брак власного лицарського епосу в пізньосередньовічішї Московщині пояснюється знищенням тут Іваном Грозним незалежного феодальне-лицарського стану, місце якого посіло абсолютно залежне від самодержця дворянство. Це на століття затримало утвердження громадянських свобід у російському суспільстві. Адже, як сказав російський філософ Г.Померанц, "європейська воля вся виросла з аристократичних та патриціальних вільностей".
Прямі паралелі до ментальності козацтва подибуємо в яскравих образах кпязів-лицарів Південної Русі - Святослава, "хороброго Мстислава", що зарізав Редедю перед полками "косозькими", князя Ігоря, що гукає дружинникам перед нерівним боєм з половцями: "Краще вже потятим бути, ніж полоненим" та багатьох інших. Саме на цьому грунті постали напів-легендарні герої українського козацтва Байда Вишневецький, Наливайко, Сірко, Палій, Ґонта, оспівані в думах кобзарів і в творах Тараса Шевченка та Миколи Гоголя. Отже, до сформування характерів козацької України неабияк спричинилася дружинне-лицарська ментальність Київської Русі, яку зберегла і привнесла в козацьке середовище українська шляхта XIV-XVI століть.
Істотною ознакою всякого етносу є мова. Якою ж мовою говорили русичі в стародавньому Києві?
Розпад єдиної праслов'янської мови відбувся майже півтори тисячі років тому. За даними археології, саме в той час почалося інтенсивне розселення слов'ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною по Дунаю, в басейн Лаби та Одри, на Балкани, на Верхній Дніпро та на Волхов, по Десні на Сейм та Оку. З IX століття простежуються окремі східнослов'янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. А втім, уже з XI століття, на думку А.Кримського, "мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) - це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей".
Сучасні лінгвісти також відзначають у мові Південної Русі XI століття наявність багатьох визначальних для української мови особливостей7. Серед них найвиразніші - це дієслова на - ти (жити, нести тощо), на - мо (маємо, віруємо, даємо та ін.), кличний відмінок іменника - (брате, дружино, Петре тощо), м'яке "г", злиття "ы" та "і" в середнє "и", і особливо вживання голосної "і" на місці давнього "Е", де білоруси й росіяни вживають "є". Наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, віз, ліс, діти тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на основі південнослов'янських говірок уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а російської і білоруської - на основі північнослов'янських говірок дреговичів, радимичів, кривичів.
Цікаві дані щодо виразних українських елементів у мові Південної Русі наводить Г.Півторак. На його думку, в письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ХІ-ХІІІ століть вже очевидна українська мовна специфіка. Дослідник доходить висновку, що "на народному рівні "давньоруської" мови ніколи не було, а існували близькоспоріднені східнослов'янські діалекти". Серед них на кінець XII століття простежуються три праукраїнські діалекти: галицько-волинський, поліський і карпатський. Лише у ХVІ-ХVІІ століттях виникає південно-східний український діалект внаслідок міграції людності з Київщини, а надто з Волині до лісостепового Лівобережжя. Г.Півторак підкреслює провідну ролю галицько-волинського діалекту у формуванні української мови. Саме з ним пов'язані її згадані вище особливості.
Як відомо, русичі писали запозиченою з Візантії староболгарською, або церковнослов'янською мовою, що дуже відрізнялася від їхньої рідної мови, вживаної лише в усному спілкуванні. А проте уважне дослідження київських і галицьких літописів та світської літератури ХІ-ХІІІ століть, розпочате А.Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило і в цих текстах чималий шар української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. Під Києвом знайдено меча XI століття з написом "коваль Людота" тощо.
Дані сучасного мовознавства дають підстави твердити, що початок формування української мови припадає на VI століття9. В ХІ-ХІІІ століттях Південна Русь говорила праукраїнською мовою. Далі на північ у цей час формувалися прабілоруська й праросійська мови.
Важливо, що татарська навала й бездержавне існування українського етносу в ХVI-ХVІ століттях не перервала тяглості етнічної самосвідомості українців. Тогочасна українська людність усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. Етнонім Русь тоді асоціювався передусім з українцями та їхньою державою. І це закономірно. Бо ж він виник у VІ-ХІ століттях як перша назва праукраїнців, їхніх етнічних земель та першої української держави на Середній Наддніпрянщині. Як і за часів Київської Русі, ця людність і далі називала себе руським народом. Вона добре усвідомлювала свою етнічну окремішність від сусідів ляхів (поляків), литвинів (білорусів) і москалів (росіян). Сусіди також вважали їх окремим народом - черкесами ("люди зброї" в перекладі з адигейської). Державу Богдана Хмельницького називали Руссю, Руським князівством, а його самого "самодержцем руським". Тобто етнонім Русь зберігався за його першими носіями - українцями і в пізньому середньовіччі. В українців цю назву відібрав північно-східиий сусід після підкорення України Московською імперією.
Козацтво - провідний стан гетьманської держави - розумілося українською суспільністю як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. "Се ж бо те плем'я славного народу Руського[...], що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах плавало по морю[...] і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися", - писало київське духовенство про козаків на початку XVII століття.
Українці належать до народів з визначеним антропологічним типом. Цей український тип окреслили видатний український антрополог Ф.Вовк та його учні. Для більшості українців характерні відносно високий зріст, довгі ноги, смуглявий колір шкіри, темне волосся та очі, кругла голова, довгасте обличчя, прямий ніс. Ці особливості будови тіла спостерігаються в 60-80 відсотків сучасної сільської людності України. На периферії українських етнічних теренів-домішки інших антропологічних типів.
Згідно з поглядами французьких учених Ф.Амі та Ж.Денікера, усі слов'яни належать до двох основних антропологічних типів: північного віслянського і південного динарського. Віслянський тип (полаби, поляки, білоруси й росіяни) характеризується відносно невеликим зростом, ясним волоссям і порівняно довгим черепом. Динарському антропологічному типові (українці, серби, хорвати, словаки, чехи) властиві високий зріст, темне волосся, короткоголовість, тобто ті ознаки, що визначальні, згідно з Ф.Вовком, для більшості українців. Цей антропологічний тип домінує на Правобережній Україні, за винятком надчорноморських степів, протягом останніх трьох тисячоліть. До 1 нього належала переважна більшість людності Галичини, Волині, Поділля, Середньої Наддніпрянщини Х-ХІУ століть, козацької України, належить і корінне населення сучасної України.
Отже, сучасні українці генетично пов'язані з людністю Південної Русі - на відміну од більшості білорусів і росіян, що становлять інший антропологічний тип.
Таким чином, прірва між києво-руським і козацьким періодами української історії не була такою широкою і глибокою, щоб твердити, ніби вона розділяє два окремі етноси. Традиція першої історичної української держави Русі в Галичині перервалася 1340 року, коли помер останній представник династії Данила Галицького. У Києві це сталося щойно 1471 року, з ліквідацією Литвою князівства Київського. А всього лише через двадцять років по тому, 1490 року, вперше в письмовому джерелі згадано українських козаків"на нижньому Дніпрі, що символізує початок козацької доби в історії України. Велику ролю в успадкуванні культурних, духовних, державних надбань Київської Русі людністю козацької України відіграли Київ та інші міста Південної Русі. Монастирі й собори як осередки культури, письменства, духовності, традицій Русі донесли їх до козацької доби, бо не припиняли своєї діяльності і за найгірших для України часів. Українці XVI-XVIII століть усвідомлювали себе нащадками культурних, духовних традицій стародавнього Києва. Недарма саме тоді відбудовано давньоруські святині - Софію Київську, Спас на Берестові, Десятинну церкву.
Про це свідчить і культ київських князів у письмових джерелах козацької України. Цьому ж сприяло й зосередження в містах освічених людей, як також нащадків руської аристократії, що пам'ятала свій родовід, а значить, і історію країни, незрівнянно краще, ніж простолюд. Найголовніші політичні, культурні, духовні, економічні центри Південної Русі залишилися провідними і за козацької доби, тривким, нерозривним зв'язком, сполучивши ці два періоди української історії.
Вже йшлося про українську шляхту як носія державницьких традицій та історичної пам'яті Київської Русі в "темні" ХІV-ХVІ віки української історії. У XVII столітті вона трансформувалася в козацьку старшину, передавши козацтву традиції княжого Києва, забезпечивши українській історії неперервну тяглість.
Отже, згідно з даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології, українці ХVІ-ХVПІ століть за основними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі Х-ХІV століть. Русичі Середньої Наддніпрянщини, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками - це праукраїнці, що створили державу Русь зі столицею у Києві.
Реконструкція одягу слов'янської бранки з поховання Х ст. поблизу центру вікінгів м.Бірки в Південній Швеції і тогочасної варязької жінки. Обидві вони носили на грудях по дві черепахоподібні фібули - типові прикраси скандинавських вікінгів Х-ХІ ст.
Постає питання, а чи не були генетичні зв'язки білоруського й російського народів із стародавнім Києвом та його культурою і мовою такими ж безпосередніми й тісними, як і українців? Очевидно, що ні, хоч би через те, що українці стало жили і живуть на Київщині, а згадані їхні сусіди на значній відстані від політичного й культурного центру Русі. До того ж відмінна од українців і етногенеза цих народів. Своєрідність етногенези білорусів полягає в участі у ній балтів, а росіян - фіно-угрів. Відомий російський історик М.Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80 відсотків фінської крові. Велику ролю фінів у формуванні російського етносу відзначають і московські антропологи.
Археологічні матеріали переконливо засвідчують специфіку матеріальної культури (керамічне виробництво, житлобудування, традиційний одяг, прикраси тощо) прабілорусів і праросіян ХІ-ХШ століть порівняно з культурою праукраїнців. Дослідники пояснюють це передусім сильним впливом на північну частину східних слов'ян балтських і фінських культурних традицій. Вони виявляються у фольклорі, етнографії, традиційному одязі, домобудуванні та в інших елементах матеріальної культури білорусів і росіян. Так, росіяни запозичили з фінської традиційної культури знамениті пельмені, баню, матрьошку, "избушку" на курячих ніжках, багатий "ведмежий" фольклор тощо.
Якщо церковна архітектура козацької України успадкувала будівельні традиції Південної Русі, то архітектура Московської держави продовжувала традиції Пскова і Новгорода ХІ-ХІV століть.
Вище вже згадувалося, що лицарство є одним з визначальних елементів європейської цивілізації на середньовічному етапі розвитку. Велике його значення і в українській історії. Азійським деспотіям лицарський стан не властивий. А що Московська держава сформувалася в XIV столітті під сильним впливом Золотої Орди, то Росії не відоме лицарство в європейському розумінні. Далеких нащадків феодально-лицарського стану княжої Русі бояр остаточно знищив у XVI столітті Іван Грозний за допомогою татарської опричини. Саме від цього служилого, повністю залежного від самодержця стану походить російське дворянство. Відповідно в пізньосередньовічній Московщині не було співців лицарської слави, а значить, і власного лицарського епосу. Це істотно відрізняло Московщину не тільки від Західної Європи, а й від України.
Тимчасом як корені ментальності українського козацтва сягають лицарського кодексу княжих дружин Південної Русі, то цього не скажеш про Московську Русь. Засадничу відмінність між князями Київської і Московської Русі наголошував видатний російський історик С.Соловйов: "Південні князі здебільшого були надзвичайно хоробрі, вміли у себе вдома і в чужих краях честь свою взяти; дружини були подібні до своїх вождів... У поведінці князів Північної Русі ми не помічаємо того блиску, який бачимо у поведінці князів-витязів Півдня. Північні князі-власники не люблять вирішувати суперечок зброєю, вдаються до неї тільки в крайньому випадку, коли успіх безсумнівний... Усі вони схожі один на одного".
Академік А.Пиши в "Истории русской литературы" писав: "Не підлягає сумніву етнографічна відмінність давньої півночі і півдня... Як давній Святослав з його чубом і його норовом нагадує в потомстві не московського великороса, а радше південно-руського казака, так ліричний епос "Слова о полку Ігоревім" озветься не в північнім пісні, а радше в південноруській думі".
Тобто на відміну од України ні дружинно-лицарська культура Русі, ні її ментальність не були успадковані Московською державою ХІV-ХVІІ століть тією мірою, якою вони були успадковані козацькою Україною.
Немає сумніву, що культурні традиції Південної, Київської Русі були важливою складовою історико-культурного підґрунтя білоруського і російського народів. Проте па протилежність українцям, які є прямими етнічними нащадками людності княжого Києва, Галича, Чернігова,
російська й білоруська етнічна специфіка становлять продукт їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій. Росіяни й білоруси є нащадками давнього Києва такою ж мірою, як литовці, українці чи узбеки є етнічними спадкоємцями державотворчого етносу Російської імперії. Звичайно, їхня культура ввібрала в себе елементи культури російської метрополії, але від цього вони не стали росіянами. Як росіяни розбудовували Російську імперію, так праукраїнці були творцями й будівничими Київської Русі. Це ранньосередньовічна імперія, державотворчим етносом якої стали південні русичі, або праукраїнці. Київська Русь - перша українська держава, підвалина державної історії України.
Прибічники тези про пізніший час сформування українців часто аргументують свою позицію тим, що сам етнонім "українці" поширився лише за пізнього середньовіччя. Однак зміна народом своєї самоназви не є чимсь екстраординарним в європейській історії. Так, середньовічні поляки звалися ляхами, румуни - волохами. Росіяни остаточно відмовилися від етноніму московити лише за Петра І, на початку XVIII століття, і сталося це значною мірою з політичних міркувань. Тобто те, що людність Південної Русі Х-ХІ1І століть називалася не українцями, а русами аж ніяк не заперечує того факту, що в етнічному розумінні вони були українцями на княжому етапі історичного розвитку цього етносу.
Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. За це промовляють численні руські й іноземні писемні джерела, безліч даних археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук.
Зі сказаного, звісно, не випливає, що південні русичі вже були справжніми українцями, які мовою, культурою, ментальністю не відрізнялися від людності козацької чи сучасної України. Основні риси українського етносу в той час лише формувалися. Тому південних русичів як безпосередніх пращурів українців точніше називати праукраїнцями. Наскільки мешканців Лондона, Парижа, Праги та Ґнезна Х-ХІІІ століть можна вважати відповідно англійцями, французами, чехами та поляки, настільки людність тогочасних Києва, Галича, Чернігова була українцями.
Леонід Залізняк
ПУ № 3 1997 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар