пʼятницю, 17 листопада 2017 р.

МОСКОВСЬКА ПИСЕМНІСТЬ СПИРАЛАСЬ НЕ НА КИРИЛИЦЮ

до 15 века в Московии писали на уйгурице
покемон
senseisekai
Российский профессор С.Н. Валк доказал, что в Московии вплоть до 15 века писали на уйгурском алфавите. Только со второй полвоины 15 века стали перходить на кирилицу.

Уйгурица - восходит в согдийским письменам, алфавит, адаптированный к тюрским языкам. Впоследствии был витеснен где кирилицей, а где арабицей. Ныне наблюдается в видоизмененном виде в монгольской и мнджурской письменности.

Аріянство у скіфів-готів-слов’ян


Головна причина несамовитого фальшування історії готів криється в тому, що готи-скіфи-слов’яни з самого початку були носіями істинного вчення Ісуса Хреста, натомість Рим, Александрія і Константинопіль духовно виродились і стали на сторону Його ворогів.
"Вандали перше жили близько Меотиди" (Азовського моря)
Прокопій Кесарійський (6 ст.)

вівторок, 14 листопада 2017 р.

Як виглядав середньовічний Львів: враження очевидця

Сьогодні пропонуємо вам подивитися на середньовічний Львів очима купця, мандрівника, згодом ченця ордену домініканців Мартіна Ґруневеґа. Народився він у Гданську в сім’ї німецького купця, Ганса Ґруневеґа, який незабаром помер. Вітчим віддав його в 1574 році до Бидґоща вивчати польську мову. Для оволодіння ремеслом він найнявся з серпня 1579 року до купця Ґеорґа Керстнера з Варшави. 

Там він познайомився з купцем Асадуром (Богданом) з Львова, до якого переїхав 5 липня 1582

неділю, 12 листопада 2017 р.

Кам’яна Могила: печери, ґроти та знахідки


Автор: Спадщина Предків Святилища України 





У приазовському степу під безмежною блакиттю небесного склепіння чітко вирізняються заокруглені обриси величезної кам`яної гори, схожої на могильний насип. Це – Кам`яна Могила – державний історико-археологічний заповідник, розташований під Мелітополем, поблизу селища Терпіння, Запорізької області. Периметр цієї гори - майже 3 кілометри, її висота сягає 12 метрів. Близько 3 тисяч каменів різних розмірів, гроти, впадини, тріщини Кам`яної Могили разюче нагадують будову людського мозку. Усього тут було

середу, 1 листопада 2017 р.

МЕЧ АРЕЯ

Про суть і містичне призначення священного меча Арея для України оповідає стародавня козацька легенда, знайдена в архіві знаменитого козака і кобзаря, учасника українських визвольних змагань Василя Ємця. "Є така повідка, що, в часі збурення Запорозької Січі, характерник отаман Дженджелій не захотів піддатись москалям і рівно ж не хотів іти під Турка за Дунай. Він зібрав 300 запорожців і пішов з ними світ за очі. Коли запорожці прийшли до гори, прощаючись навіки з Рідним Краєм, їм вийшов якийсь дід назустріч і запитав: - Чого прийшли сюди ви, діти? - Січ нашу москалі спалили, зруйнували, волю задушили і Козацьку Мати-Україну в кайдани закували. Тож, нема де нам подітись. З москалями нам не жити й до бусурменів іти в прийми серце не лежить. Нехай камінням краще станем! - Так відповів за козаків отаман Дженджелій. Кремезна постать діда розігнулась, його вже згаслі очі заіскрилися вогнем, зітхнув старий та й каже: - Скидайте, діти, ваші шаблі та всі до одного. І здіймали мовчки запорожці дамаські шаблі, що тисячі голів ворожих постинали й на купу перед дідом їх зложили. Поглянув дід навколо, очі вгору зніс - і полумінь велика спалахнула. Стопилися шаблі в огні, неначе б то не криця була, лишень віск. От розгорнув дід попіл і вздріли всі великий меч, з обидвох боків гострий та блискучий, але тяжкий, тяжкий. - Попробуйте-но, діти, хто з вас цей меч здолає нідіймити! - озвався стиха дід. І пробували всі, та силкувалися, але для кожного він був тяжкий. - А нумо, пішліть гінців за річку, за Дунай, чи не знайдеться козарлюга, що зможе зрушити цього меча. Гінці, як вітер, полетіли, і ось на конях швидкокрилих Братерство Січове прийшло з-за Тихого Дунаю. - Попробуйте-но, діти, хто з Вас цей меч здолає підіймити! - озвався стиха дід. І пробували всі та силкувалися, але для кожного був він тяжкий. - То шліть гінців на Кубань, бо й туди пішла козацька запорозька сила. Соколами полинули гінці, і на братній голос озвалося й присунуло Козацьке Товариство з-над Кубані. - Ну, що ж? Пробуйте і ви цього меча зрухнути! - озвався знову стиха дід. І пробували всі та силкувалася, але для кожного був він тяжкий. - Ой, бачу, дітки, що нема такого межи вами, хто б подолав цей меч один підіймити! - промовив сумно дід. - Повідь, дідусю, нам, а хто ж його підійме і хто з ним зможе воювати? - спитав отаман Дженджелій. - То буде, сину, козак з козаків, якого ще не бачив світ! - А як же буде зватись він? - спитав ізнову отаман Дженджелій. - То буде, сину, з поміж лицарів могутній лицар, ще незнаний. Цей меч в його руках пером легеньким стане. Ним волю він здобуде, і лише тоді всміхнеться радісно стара Козацька Мати-Україна. - А як же буде зватись він? - отаман знову запитав. - ЄДНІСТЬ буде йому ймення. Коли у боротьбі з'єднається брат з братом, коли серця в одно зіллються, коли запроданці й зрадники переведуться! - прорік востаннє сивий дід і крізь землю провалився. А навкруги все зашуміло, загуло: ЄДНІСТЬ!! - ЄДНІСТЬ! Як грім в степу Дніпровім покотилося, відбилося луною об Кавказ і за Карпатами озвалось: "КОЗАЦЬКА ЄДНІСТЬ!!!" Від Людмили Вікторівної з книги Тараса Каляндрука «Загадки козацьких характерників» 2007 р.

Джерело: http://spadok.org.ua/charakternytstvo/charakternytska-legenda-pro-mech-areya
© СПАДЩИНА ПРЕДКІВhttps://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fbykvu.com%2Fbukvy%2F78267-gosdep-ssha-o-sanktsiyakh-prizyvaem-rf-vypolnit-minsk-i-otdat-krym&h=ATMyNTjSUiMjGOSlpJmua6b-b1Ayd9j-1a8xk9Ph-lIK1-PxXBFsLQLbQ_9jIFIHSgvsTaGLzl2vT4mar_VOHHBant-hxhZ4lRPTjuxraocqbP95CBWMHxmrl_5OFBEFuSE7cmGRfgmFVXDgb2hwFaISWdpLLaK3haiupAZLUoeoZmAkargxgTKXCWeDryDNYpPIq2qXWhbtkqs-mLW6IxInJnsOPY6RCHU9Zmgn0ZRBDOewIQVBwsQ_0oqaMvcaBtKTxpMcokBMDQwU7j-TvlyOvAp3U2rTxx7i6BGbpRdg7A

неділю, 29 жовтня 2017 р.

ТРИПІЛЬЦІ

http://spadok.org.ua/trypillya/trypiltsi-genetychni-predky-ukrayintsiv#.WfRPXJPRius.facebookТрипільці – генетичні предки українців Понеділок, 20 січня 2014, 12:15 Перегляди: 35619  Автор: Олександр Ковалевський, Трипільська культура 1 2 3 4 5 Рейтинг 4.0 з 5. Голосів: 4 Коли відомий український археолог чеського походження Вікентій В’ячеславович Хвойка у 1896 році біля села Трипілля на Київщині знайшов залишки якогось давнього поселення, ніхто й не здогадувався, що тим самим було зроблено одне із найбільших наукових відкриттів за всю історію світової археології. Через деякий час подібні знахідки було ним виявлено і в інших місцях, в тому числі й у самому Києві. Розкопки В. Хвойки на садибі Петровського у Києві, початок ХХ ст. Фото і малюнок з Наукового архіву Інституту. Стало зрозуміло, що відкрито якусь давню культуру. За місцем першої знахідки її було названо Трипільською. Пізніше залишки цієї культури було знайдено і в інших країнах. На основі географії пам’яток було встановлено її межі – це територія України, Молдови і Східної Трансільванії. У Молдові і Румунії (за місцем відкриття) її називають культурою Кукутені. Однак, у цих країнах культура Трипілля-Кукутені займає відносно незначну територію. Основна ж її площа припадає саме на територію нашої держави. Трипільці, а точніше арії (сонцепоклонники-хлібороби - С.П.), займали простори майже усієї сучасної України…  …Початок Трипільської епохи багатьма істориками датується шостим тисячоліттям до нашої ери (5400 чи 5500 рік). Однак після прочитання архіву Шу-Нун цю дату можна перенести вглиб історії ще на тисячу років. Таким чином, Трипільська цивілізація була започаткована приблизно у 6200-7500 році до нашої ери… …Трипільська цивілізація була революційним проривом у світовій історії. Трипільці вперше у світі винайшовши і запровадивши рільництво, здійснили перехід від споживаючого, привласнюючого господарства до виробляючого. Землеробство стало основою життя трипільців. Вони вирощували пшеницю, кілька сортів ячменю, овес, просо, бобові, жито, коноплі. Також мали городи, сади і виноградники. Землю обробляли за допомогою мотик з кам’яним, роговим, а через деякий час, ймовірно і бронзовим наконечником. Пізніше почали використовувати плуги. Зерно мололи за допомогою кам’яних зернотерок та жорен. З часом навчились будувати водяні і повітряні млини. З борошна вперше у світі почали випікали запашний хліб, різного виду пампушки, пиріжки і галушки. Із сушених фруктів варили узвар.  Крім землеробства значне місце у житті трипільців займало також тваринництво. Розводили корів, кіз, овець, свиней, домашню птицю а також биків і коней, яких повсюдно використовували як тяглову силу. Споживали молоко, уміли виготовляти сметану, масло і сир. З появою землеробства та тваринництва трипільці не відмовились і від традиційних занять, таких як полювання, рибальство та збиральництво. Однак ці види діяльності для них були лише допоміжними – як доповнення до раціону. Небачених досі висот досягли ремесла. Виготовлялись предмети побуту, прикраси, зброя та найрізноманітніші знаряддя праці з каменю, дерева, кісток, рогів, пізніше – з міді і бронзи. Вперше широкого вжитку набувають меблі – ліжка, лавки, стільці, шафи, скрині, столи. Усе це майстри полірували, прикрашали різьбою зі складними візерунками, покривали різнокольоровими фарбами і лаками. Трипільці винайшли гончарне колесо і виготовляли чудової якості глиняний посуд – кухонний, господарський та культовий, який потім обпалювали у печах. Кераміка розписувалась чорною, червоною, білою та жовтою фарбами, прикрашалась складним орнаментом, який відображав язичницькі та космогонічні погляди трипільців. Зокрема, часто зустрічається зображення хреста і знаменитої Сварги (свастики), яка у трипільців-аріїв була священним символом.   Трипільці винайшли ткацький верстат. Тому на відміну від північних і північно-східних сусідів, котрі як одяг використовували шкури тварин, трипільці-арії одягалися у чудові домоткані вбрання. Одяг був красивим і різноманітним. Жінки носили різної довжини приталені сукні, спідниці, сорочки. Усе це було прикрашене вишивкою. ЧИТАТИ: ВБРАННЯ ПЛЕМЕН ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ   Мали кілька видів шкіряного взуття. Використовували кілька видів зачісок. Загалом, трипільці були дуже пишно вбрані і зовнішній вигляд трипільських жінок нагадував нинішніх українок чи білорусок, одягнених у їхній національний одяг. Чоловіки носили полотняні штани, вишиті сорочки, підперезані довгим і широким паском, прикрашеним вишивкою. Одягали шкіряні чоботи. Споконвіку серед праукраїнців був поширений звичай голити бороди і носити вуса, що пізніше стане традицією. А вояки крім того ще залишали на голеній голові довге пасмо волосся – “оселедець”. Така мода багато тисячоліть була візитною карткою українських воїнів та знатних людей… …Виробництво у достатній кількості продуктів харчування, розвиток ремесел привів до появи у трипільців торгівлі. Спочатку вона носила натуральний характер, тобто, одні товари обмінювали на інші. Пізніше з’являються товарно-грошові відносини. Роль грошей могли виконувати мідні, бронзові чи золоті вироби, а також великі стандартизовані кремінні пластини.   Для перевезення товарів, домашнього краму чи господарських вантажів трипільці широко використовували дво-, або чотириколісні вози, запряжені кіньми чи волами, зимою – сани. Як наслідок, з’являються перші дороги (правда, ще ґрунтові, без твердого покриття). Як транспортні артерії використовувались також річки та озера. Трипільці мали досить багаті наукові знання. Вони володіли основами математики, геометрії, астрономії, винайшли колесо. Створили найдавніший у світі календар, який використовували для господарської та наукової діяльності. Уміли лікувати різноманітні хвороби, робити прості хірургічні операції. Цими знаннями володіли і Шумери, державу яких заснували трипільці. ЧИТАТИ: ШУМЕРИ І ТРИПІЛЬСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ   А носіями цих знань була суспільна еліта, духовні провідники народу – відуни. Ці мудреці були єдиними людьми, котрі ще володіли здібностями, які колись були властиві усім гіперборейцям. Очевидно, Боги залишили цих небагатьох Вибраних, як канал зв’язку між людьми і Вищими Силами, як посередників, щоб за їх допомогою наділяти людей необхідними знаннями і регулювати суспільний розвиток. Свій досвід і вміння волхви берегли і передавали з покоління у покоління лише таким самим Вибраним і Духовним, оскільки, попавши у недобрі руки, ці знання могли наробити великого лиха… …Оріяни-праукраїнці першими у світі створюють свою писемність. І вона не обмежувалася лише піктографічними написами, відкритими у Кам’яній Могилі. Ще в шістдесятих-сімдесятих роках минулого століття, під час розкопок трипільських поселень, у різних кінцях України були знайдені глиняні таблички, посуд та прясла з загадковими письменами. Отож, використання письма для зберігання найрізноманітнішої інформації у праукраїнців було доволі поширеним явищем.   Трипільське житло. Реконструкція   Трипільці мешкали у глинобитних, білених ззовні і зсередини одно-, або двоповерхових будівлях. Це вже були справжні будинки, у яких вперше з’явилися двері, вікна, дво-, або чотирисхилий дах, горище, глиняна підлога (настил із колод, обмазаних глиною), меблі, печі, господарські скрині, освітлення (каганці). У двоповерхових будинках перший поверх часто мав господарське призначення, а на другому жила сім’я. Обійстя були досить великими, площею від 20 до 150 м2. Поділялися на кімнати, яких могло бути від двох до шести. Звичайно у такому будинку дружно проживало кілька поколінь трипільців. Навколо будинків завжди був добре доглянутий гор?д і садок. А усе господарство обгороджувалось плетеним тином. Це був захист (ні-ні, не від злодіїв), щоб домашня птиця і худоба не розбрелась і не наробила збитків сусідам. Будинки, як ззовні, так і зсередини, усіляко прикрашались. Наприклад, зовнішні стіни розмальовувались кольоровими фарбами, з використанням рослинних та тваринних мотивів. Внутрішні стіни білили підфарбованою глиною чи вапном, надаючи їм білого, або кольорового відтінку (наприклад, жовтого чи помаранчевого). Печі та комини розмальовувались різнокольоровими узорами. А навколо будинків завжди були квітники, де висаджувались волошки, мальви, чорнобривці тощо. Кілька десятків будинків утворювало село, у якому зазвичай проживало 600-700 людей. Оріяни селилися найчастіше на високих берегах річок, часом перегороджуючи їх, утворюючи ставки, будуючи водяні млини. Звичайно на ставках і річках у великій кількості плавала домашня і дика водоплавна птиця. Додайте до усього вищесказаного теплий літній день, спів соловейка, гул хрущів над вишнями, далекий спів дівчат – і ви отримаєте ідилічну картину життя типового трипільського поселення. А заодно задайтесь запитанням: ну, чим не українське село епохи 17-19 століть? Трипільці-праукраїнці прославились також тим, що першими у світі почали будувати великі протоміста. Вони вражають своїми розмірами. Площа такого городища звичайно становила понад 100 гектарів. І мешкало у ньому до 10 тисяч жителів. Таких міст-велетнів в одній лише Черкаській області вченими уже виявлено близько тридцяти. А скільки їх було по усій Україні? Сотні? Тисячі?   Зображення Сварги-свастики на трипільському посуді. Село Усатове, 4 тисячоліття до нашої ери   Нагадаємо, що знаменитий Вавилон (кілька тисяч років пізніше) теж мав площу приблизно 100 гектарів. Міст, подібних йому, у Вавилонському царстві було зовсім не багато! У Трипіллі ж такі міста були звичайним явищем. Більше того, в Україні вченими відкрито ще масштабніші поселення. Наприклад, протомісто Вільхівець мало площу 150 га, Небелівка – 220, Томашівка – 250, Майданка – 270 га. Найбільшим із відкритих на даний час є протомісто Тальянки площею 450 гектарів, в якому проживало до 30 тисяч людей. Воно в чотири рази більше за Вавилон! Ніде більше у світі подібних міст на той час не будували! Трипільці дбали про благоустрій своїх поселень. У центрі сіл та міст завжди був величезний майдан (у Тальянках площею майже 60 гектарів). Він використовувався для здійснення якихось культових дій і проведення народних зібрань. Навколо майдану по кругу забудовувались житлові, адміністративні і культові будівлі. Деякі з них були площею від 50 до 300 м2, з великою кількістю кімнат. А іноді довжина будинків сягала до 600 метрів! Міста мали в’їзди, виїзди, добре впорядковані вулиці, тротуари. Навколо міста будувались оборонні вали для захисту від ворогів і хижих звірів. Пізніше роль оборонних споруд почав відігравати крайній зовнішній ряд будинків, які навмисне будували дуже щільно один біля одного у вигляді суцільної стіни. За суспільним устроєм Трипільська цивілізація була доволі демократичним утворенням. Сімейна родина, побудована на принципах рівноправності та поваги до старших членів роду і жінок, була основою життя громади. Кілька родин об’єднувались у плем’я. На чолі племен були обрані вожді. Однак усі найважливіші рішення приймались народними зборами. Кілька трипільських племен утворювали племінні союзи, які, в свою чергу, об’єднувались у велику конфедерацію…   …Рабство у трипільців було повністю відсутнє, як суспільне явище. Загалом оріяни-праукраїнці, попри життєві катаклізми і сутички з дикими нащадками кроманьйонців, намагалися зберігати традиції демократії і гуманізму, які панували в їхній колишній Батьківщині – Гіпербореї. Трипільська цивілізація і зараз дивує нас своїми культурними досягненнями. Духовний світ оріян – це те першоджерело, з якого пізніше черпатимуть свої релігійні, культові і світоглядні уявлення усі інші земні цивілізації. Трипільці мали розгалужену систему міфологічних вірувань, ритуалів, обрядів, які вони зуміли зберегти ще від часів Гіпербореї. Вони вірили в безсмертя душі. У великій пошані була Богиня-Матір, яка символізувала материнство й земну родючість. Пізніше вона стане богинею Інанною у шумерів, Ісідою у єгиптян, Деметрою у греків. А боги інших давніх світових релігій Енліль, Гатумдуг, Ніндара, Енкі, Ашнан, Ішкур, Зевс, як ми уже писали, – теж родом з України-Трипілля! Поширеним був культ Бика, як символу сили, неба і небесних явищ, Змія, як знаку вічності та безперервного руху. У трипільців розвивається образотворче мистецтво і скульптура. Археологи знаходять тисячі одиниць чудово оздобленого посуду, глиняних статуеток і навіть монументальних кам’яних пам’ятників. У пошані було пісенне мистецтво, яке дійшло до нас в українських народних піснях. Українські народні танці і навіть бойове мистецтво гопак також родом з Трипілля. Трипільська цивілізація, ймовірно, подарувала людству згадувані уже нами найдавніші у світі Ведичні книги – “Рігведа”, “Авеста”, “Магабгарата”, “Рамаяна”. Вони були зібранням священних гімнів оріян-праукраїнців. Пізніше ці книги ляжуть в основу епосів інших індоєвропейських народів. “Предки арійців жили у Подніпров’ї… Є всі підстави вважати, що “Рігведа” зародилася на берегах Дніпра”. (Б.Рибаков, академік. Цитата з передмови до книги М.Кікешева “Заклик до слов’ян”). Третина жителів сучасної Європи містять у собі частинку трипільської крові. Тому, що багато племен, предків нинішніх європейців, колись в епоху Трипілля проживали на території України. А пізніше вони переселилися на ті землі, на яких проживають нині. Але справжніми духовними і культурними нащадками Трипільської цивілізації є сучасні етнічні українці. У радянські роки в лабораторії знаменитого антрополога, археолога і скульптора Михайла Герасимова по черепах, знайдених в Молдові в трипільському могильнику "Вихватінци", вдалося реконструювати зовнішність трипільців, яка дуже нагадує типових жителів Буковини і Гуцульщини.   Зверніть увагу. За своїм антропологічним типом слов'янське плем'я тиверці, які проживали на Буковині, чимось нагадують трипільців.  Що дає нам право так заявити? По-перше, Трипільська культура існувала на землях України, географічно – вона наша. По-друге, сучасне українське населення є автохтонним на цій території. І від часів Трипілля нікуди звідси не зникало. Тож і генетика та традиції не могли зникнути. Наступне, ми є нація хліборобів. Трипільці на генетичному і духовному рівні передали нам любов та повагу до землі і сільськогосподарської праці.    Реконструкція загального вигляду трипільського міста біля с. Майданецьке   І, нарешті, ми запозичили у трипільців практично усе: хати, городи, квітники і плетені паркани навколо хат, вбрання і мистецтво вишивки, символи, посуд і орнамент на ньому, звичку розмальовувати хати і комини, килимарство, різьбу по дереву, пісенні і музичні традиції, народний фольклор, вечорниці, свята, писанки, національну кухню. Духовність, щирість, доброта, миролюбність, шанобливе ставлення до старших, до матерів, жінок, до хліба – це теж від трипільців.  Трипільці були землеробами. Засоби до життя (їжу та одяг) вони мирно брали у Матінки-природи, вирощуючи усе необхідне на землі. Це був взаємний процес: Природа милостиво дарувала, а люди вдячно ці дари приймали. А не забирали їх шляхом вбивства (полювання на тварин), чи грабежу собі подібних (війни). Це виховувало у них доброту і неприйняття насильства та жорстокості, як способу отримання засобів до життя. Повага до Землі-годувальниці, осілість і тривале проживання на одній території сприяли тому, що рільничі народи любили свою землю, яка їх годувала. Вони зневажали загарбництво і паразитування за рахунок інших. Так формувався особливий менталітет українців. Саме тому нинішні генетичні українці, будучи нащадками великої землеробської культури трипільців-аріїв, є працьовитими, толерантними, милосердними, демократично налаштованими і схильними до компромісу. Українська мова – також родом з Трипілля. У ній безліч слів з санскриту. Наприклад: хліб, ячмінь, буревій, бгати, плуг, голуб, іскра, батько, тато, жито, кінь, кобила, срібло, ліс, весна, віл, співати, вирій, зима, равлик, свинець, теля, малина, меч, літо, мідь, олово, вишня, ненька, вогонь, ворота, пити, спати, горіх та багато-багато інших.  Міхал Красуцький, відомий мовознавець у своїй книзі “Древність української мови” писав: “Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських”. ЧИТАТИ: САНСКРИТ - ПРАУКРАЇНСЬКА МОВА  ЧИТАТИ: ПИСЕМНІСТЬ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ   У шумерських поемах, Ведичній літературі, грецьких джерелах згадується могутня держава Аратта. Це був багатий та процвітаючий край. Громадяни Аратти жили у справедливості, добробуті та благополуччі. Перший “Золотий вік” людства пов’язаний із Гіпербореєю. А другий був створений арійцями уже після її загибелі на землях загадкової Аратти. Якщо врахувати, що існувала ця цивілізація у 7-4 тисячолітті до нашої ери, то можна зробити висновок, що Трипільська культура і є цією легендарною Араттою. Суперечки стосовно місця її знаходження не мають ніякого сенсу – жодної іншої високорозвиненої цивілізації у цей час на Землі не було. Ми сповнені кращих людських якостей, величні духовно та морально. Наша Віра, народна мудрість, традиції, звичаї, світогляд, усна народна творчість, танці, пісенне мистецтво є тим безцінним і невичерпним джерелом духовності, яке століттями живитиме усі довколишні народи.   Олександр КОВАЛЕВСЬКИЙ, джерело статті: «Український Ванкувер»

Джерело: http://spadok.org.ua/trypillya/trypiltsi-genetychni-predky-ukrayintsiv#.WfRPXJPRius.facebook
© СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

Погляд з козацького краю(Дніпро).: РЕЄСТР КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ 1638 РІК

Погляд з козацького краю(Дніпро).: РЕЄСТР КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ 1638 РІК: Щербак В. О. КОЗАЦЬКИЙ РЕЄСТР 1638 р. ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО У статті аналізується козацький реєстр 1638 p.- одне з джерел історії України, щ...

неділю, 15 жовтня 2017 р.

ГУНИ

Гуни:таємниця імперії


Одним із найзагадковіших періодів української історії є епоха, коли на неозорих просторах України проживав гордий народ, який європейські історики дружно назвали гунами. Цей період є доступним для об’єктивного дослідження, але він став одним із найбільш сфальсифікованих і міфологізованих в світовій історії.
Якби ці події відбувалися на просторах Московії чи Німеччини, то, без сумніву, усе було б зрозумілим. А гунський період став би об’єктом гордості московитів, чи німців. Однак, центром і генератором неймовірних за своєю величчю та драматичністю подій V ст. стала саме Україна, а головною діючою особою — український народ.
Об’єктивний історичний аналіз і сумлінне дослідження першоджерел призвели б до переосмислення багатьох історичних процесів, а також перекреслили б багато міфів. Довелося б визнати, що у V ст. українці створили могутню імперію скіфів, яка поставила на коліна Римську імперію. А це назавжди поховало би міф про слабкість українців та їхню споконвічну бездержавність.
Ця правда незручна для німців, котрі завжди вважали слов’ян неповноцінними. А в часи Великої Скіфії німці навіть ще власної держави не мали. Ця ж правда незручна і для московитів. Адже спростовується ціла низка міфів, які Московія сама собі вигадала. Наприклад, про вищість і першість «великоросів» серед слов’янського світу, про неможливість існування будь-якої державності на території України у період до Київської Русі, про залежність «малоросів» від Росії у силу їхньої неспроможності створити власну державу тощо.
Що ж можемо дізнатися про походження, рід занять і спосіб життя гунів, якщо гортатимемо сторінки офіційної версії їхньої історії? Ще у ІІІ тис. до Р. Х. у степах на північ від Китаю проживали племена хунну (у китайських першоджерелах — сюнну), головним заняттям яких було кочове скотарство. Десь на межі ІІ та І тис. у сюнну завершується процес формування родового ладу і виникає своя держава.
За кілька століть степовики розпочинають запеклу боротьбу з Китаєм, яка тривала тисячу років. Для захисту від аґресивної кочової імперії Сюнну китайці за наказом імператора Цінь Шихуанді навіть почали споруджувати Великий китайський мур.
У середині ІІ ст. сюнну були розгромлені. Велика кочова імперія розпалася, але 30 тис. найнепокірніших кочовиків подалися на Захід. А через 200 років із якогось дива вигулькнули у Європі. Значна частина Європи була підкорена гунами (так їх тепер стали називати). Центр імперії гунів історики розмістили на території Угорщини. Після такого історичного подарунку мадярам десятки археологічних експедицій вирушили у різні кінці країни у пошуках слідів міфічних гунів. У музеях терміново почали вибудовувати вражаючі експозиції, наповнені картинами з уявними сценами життя кочовиків і восковими фігурами низькорослого, з кривими ногами та розкосими очима Аттили. Також історики постаралися, щоб в усіх, хто вивчатиме чи просто цікавитиметься історією, зовнішній вигляд прийшлих степовиків викликав відразу та змушував гидливо кривитися.
Що ж в офіційній версії походження гунів є правдою, а що брехнею? Кочова імперія Сюнну (Хунну) не є вигадкою. Перша згадка про народ сюнну датується ще 2356 роком до Р. Х. Зазнавши поразки від китайських імператорів із династії Хань, частина сюнну вирушає на Захід.
Отож, усе, що стверджують прихильники азійського походження гунів, правда? Так, але лише до того моменту, коли кочовики хунну-сюнну під тиском Китайської імперії вирушають на Захід. До Європи степовики, як виявилося, не дійшли. Сліди їхньої присутності археологи знайшли лише на території Казахстану.
Якщо вірити прихильникам азійського походження гунів, то азіати-монголоїди кілька століть перебували в Європі. Вони тероризували народи, громили Римську імперію. За підрахунками вчених загальна кількість орди мала б сягати більш, ніж півмільйона людей. І при цьому кочовики не залишили після себе жодної серйозної пам’ятки матеріальної культури?
В Європі не знайдемо жодного топоніма, жодного міста чи географічного об’єкту, чиї назви були б тюрксько-азійського походження. А ще покажіть нам бодай одну європейську мову, яку хунну збагатили б своїми словами. Невже європейці після 300 років спілкування з кочовиками не запозичили бодай сотні їхніх слів?
Ніде у творах тогочасних істориків не згадується про навалу азіатів-хунну. Ніде в українських піснях, поемах, думах чи легендах ми не зустрінемо бодай натяку на присутність на наших землях азіатів хунну чи сюнну. Так само не зустрінемо їх і в європейських епосах і хроніках.
Але звернімося до свідчень стародавніх істориків. 124 року поет Діонісій Перієгет у своєму творі «Землеопис» згадує якихось уннів, котрі жили на просторах між Каспійським і Чорним морями. Грецький географ, математик та астроном ІІ ст. Клавдій Птолемей у своїй «Географії» писав: «Між бастарнами і роксоланами живуть хойни». Бастарни в ті часи жили в Карпатах, а роксолани займали лівобережжя Дніпра. Отже, хойни (гуни) мешкали на етнічних українських землях.
Марціан Гераклійський (ІІІ ст.) повідомляв, що навколо Дніпра, за аланами, живуть хоани. Знову ж таки, на етнічних українських територіях. Історик IV ст. Амміан Марцеллін писав: «Плем’я гунів, про яке мало відомо з давніх пам’яток, живе за Меотійським болотом». Меотидою називали Азовське море. Приблизно на цих же територіях оселяє гунів й історик IV ст. Філосторгій. Про гунів, як про корінних жителів Скіфії-України писали також історики VI ст. Йордан і Прокопій Кесарійський.
То ідеологи азійського походження гунів мають рацію? Дикі кочові орди справді у IV ст. заполонили простори Європи? Але ж перші згадки про гунів на території України, залишені нам Клавдієм Птолемеєм, відносяться до ІІ ст. У цей час справжні хунну-сюнну ще вели війни з Китаєм і навіть не думали кочувати на Захід. І з’являться в Європі лише через 200 років! Отже, коли Клавдій Птолемей у ІІ ст. писав про хойнів, які проживають між бастарнами та роксоланами, то мав на увазі не азіатів-хунну, а зовсім інший народ! І стародавні автори, описуючи гунів, навіть не згадують про їхнє азійське коріння.
Читаючи давніх істориків, можна скласти уявлення про зовнішній вигляд гунів. Ось що про них писав Прокопій Кесарійський (VI ст.): «Вони світлошкірі й не бридкі на вигляд. І спосіб життя у них не схожий на скотський». В іншому місці цей же автор пише наступне: «Вони дуже високого зросту й величезної сили». Покажіть нам білошкірих, високих і фізично міцних азіатів!
Прокопій Кесарійський також засвідчив, що у VI ст. у Візантії була мода голити бороду, носити довгі вуса й оселедець. Візантійці називали це «гунською модою». «Вони не кочівники, здавна живуть осіло на плодючій землі. Ними управляє один цар, і мають вони засновані на законі державний устрій, живучи один із одним та із сусідами чесно та справедливо, нітрохи не гірше за римлян чи персів», — писав він. Чи нагадують ці описи диких степовиків-азіатів?
А в Х ст. Візантійський імператор і видатний історик того часу Костянтин Багрянородний писав про українців: «Цей народ називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами». Дещо пізніше, в XI ст., північнонімецький хроніст Адам Бременський стверджуватиме, що в Подніпров’ї споконвіку проживали гуни, а Україну він називає Гунігард. Столицею цієї держави було місто Хівен, тобто Київ!
У ХІІ ст. ще один німецький хроніст, Гельмольд, у своїй праці «Хроніка слов’ян» також називав Україну Гунігардом. Не забуваймо, що мова йде про період, коли наймогутнішою державою Європи була Русь-Україна. А європейці продовжують називати українців гунами? Це при тому, що гуни начебто зникли ще півтисячі років тому?
Ще один учений ХІІ ст., Євстафій писав: «Унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів». Його сучасник Саксон Граматик також вважає українців-русичів і гунів одним народом. І навіть у ХVІІ ст. шведський учений Олай Варелій писав, що шведи з давніх-давен називають Русь Гунігардом.
Жодного загарбання європейського континенту дикими азійськими кочовиками у IV ст. не було. Племена хунну в Європі ніколи не блукали, не розбишакували і жодного стосунку до української й європейської історії не мають!
А в Європі справді проживав великий народ, який стародавні історики називали гунами. Але вони не мали тюркського коріння і були високими, міцними та світлошкірими європейцями. А те, що їхня назва «гуни» подібна до «хунну», жодним чином не ріднить їх із азіатами.
Європейські гуни багато тисячоліть проживали на своїй території, від діда-прадіда займалися хліборобством, не проживали в юртах і ніколи не були кочовиками. Це був висококультурний і цивілізований європейський народ. Це була наша українська держава! Саме звідси гуни розпочали експансію проти сусідніх народів, створивши за якийсь час велетенську імперію з центром у Києві! Імперія гунів стала найбільшою державою за всю історію української нації. І вона має стати об’єктом нашої особливої гордості!

Олександр Ковалевський
http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2017/10/blog-post_64.html

пʼятницю, 19 травня 2017 р.

ГЕНУЯ

Ясновельможна Республіка Генуя

У 1005 році в Генуї, яка перебувала під владою Священної Римської імперії, для управління справами міста городянами проведено прямі вибори колегії консулів. Генуезька республіка досягла зеніту своєї могутності в часи Хрестових походів і проіснувала до початку XIX століття.

неділю, 7 травня 2017 р.

Як читати найдавніші написи русів?

  Задуматись над цим питанняям заставила ось ця світлина з сайту http://ukrmir.info/davnoruski-litopisi-falshivki-xv-xvi/
Здавалось до чого тут питання? Звісно що зліва направо.
Пояснення цього напису в статті дане незрозуміле і дивне і точно не відповідає малюнку...
"

Фото 4. Пластина, ймовірно 3-2 ст. до н. е., з сакральним написом СОУРЕНЖ, де поряд стоять велесовичні букви «о» та «у»"

Проте коли спробувати прочитати зправа наліво то чуємо цілком зрозумілі слова
ЖНЕ РУС. Тоді і зображення рослин на цій пласнині стає зрозумілим, що таки мова про врожай та його збирання...

суботу, 29 квітня 2017 р.

ГАЛИ

ГАЛИЧИНА - ЗЕМЛЯ ГАЛЛІВ

e-mailДрук
keltoigaluchunaЧи замислювалися ви коли-небудь, що спільного між давньою назвою Франції — Галлія, Галісією в Іспанії, ПортуГалією, Галатією у Малій Азії, містом Галаті на Дунаю й Галичиною у Західній Україні? У свій час всі вони були вкриті поселеннями й містами кельтів...
Галичина (пол. Galicja, нім. Galizien, англ. Galicia) — історична область у західній Україні та південно-східній Польщі. Займає території сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (крім північної частини) областей України і Підкарпатського, Малопольського та частину Сілезького воєводств Польщі. Згідно з "Енциклопедією Українознавства", в етнографічних межах має площу 55700 км².
Версій походження назви Галичина багато, зупинимось на найпоширеніших:
3. Похідне від слов'янської основи «гала» — «гора».
4. Похідне від литовського «galas» — «кінець, вершина».
5. Похідне від готського «hallus» — «скелі».
6. Похідне від слов'янського «голъ» — «голий».
7. Похідне від кельтського «hal» — «сіль».
8. Похідне від слов'янського «галява» — «прогалина у лісі» чи польського «halа» — «голе місто».
9. Похідне від етнонімів «галли», «галати».
10. Також, пов'язана з волоським словом (галос — halos — кам'яна сіль). 
alt

пʼятницю, 21 квітня 2017 р.















































Етнографічні регіони України: коли вони сформувалися, звідки пішли їхні назви і як їх знайти на сучасній мапі214819 Полісся, Галичина, Буковина, Слобожанщина… Про що нам говорять ці назви? Коли вони з’явилися? Що це за землі і хто на них живе? Ми й досі послуговуємося цими назвами, хоча офіційний статус вони давно втратили. Сучасні адміністративні області України – доволі умовний поділ території, який часто не відповідає реаліям: побут, звичаї, традиції жителів сусідніх сіл одного району можуть значно різнитися, а от у життєвому укладі мешканців різних областей можна знайти багато спільного. Звичайно, урбанізація зрівняла українців на сході і заході, на півдні, півночі та в центрі. Однак давайте не будемо забувати нашу минувшину. Українська етнографія як наука зародилася наприкінці 18 століття. З цього часу й почалися спроби поділити територію України на різні історико-етнографічні, культурні, діалектні регіони. Наслідком цього стало велика кількість варіацій такого поділу. На сьогодні можна знайти щонайменше півтора десятка різноманітних карт, на яких вчені позначають межі «особливих» районів. І часто думки одних науковців не збігаються, а то й суперечать думкам інших. Більше ніж за 200 років існування української етнології точаться суперечки з приводу етнографічного районування нашої країни. І жоден вчений не бажає поступатися своєю позицією. Одні й ті самі регіони називаються по-різному, так само неоднаково виділяються їхні межі. Та й принципи побудови карт різняться. А це вирішальний момент. Що брати за основу: особливості будівництва, традиційне вбрання, предмети побуту і господарське знаряддя, особливості ведення господарства, мовні діалекти, географію, політику? Кожен науковець сам обирає для себе точку відліку. Як результат – абсолютно різні етнографічні карти. Має значення і те, в який час жив і працював дослідник. Етнографічна карта – теж доволі умовний «інструмент» вивчення цього питання. Адже межі поширення тієї або іншої етнографічної групи можуть в реальності відрізнятися кількома десятками кілометрів. Поданий нами нижче матеріал – це не істина в останній інстанції. Щоб об’єктивно висвітлити цю тему, нам доведеться написати кілька різних статей, зміст яких буде взаємовиключним. Ми намагалися більше сконцентруватися на народних особливостях, саме на етнографії, а не на політиці (тому, наприклад, у статті ви не знайдете Донбасу, Таврії, поділу на лівий та правий берег Дніпра тощо). Вам радимо подорожувати Україною, відвідувати музеї, де співробітники дадуть вичерпну інформацію про свій край, його історію та особливості. Джерело фото: etnoua.info. Крім цієї, пропонуємо поглянути ще на декілька карт історико-етнографічного районування України та прилеглих земель: Джерело фото: inspired.com.ua. Карта українських діалектів. Карта з Національного музею народної архітектури та побуту України (Київ, с. Пирогів). Джерело фото: etnoua.info. Джерело фото: etnoua.info. Рельєф України. Джерело фото: etnoua.info. Карта 1949 року. Джерело фото: nv.ua. Джерело фото: nv.ua. В.П. Самойлович «Українське народне житло (кінець 19 − початок 20 століть)»; київське видання («Наукова думка») 1972 року. Джерело фото: etnoua.info. Архів Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Джерело фото: etnoua.info. Загальногеографічний атлас України; київське видання («Картографія») 2004 року. Джерело фото: etnoua.info. Київщина: Географічний атлас: Моя мала батьківщина; київське видання («Мапа») 2006 року. Джерело фото: etnoua.info. Джерело фото: sites.google.com. Т. Косміна, О. Косміна «Україна й українці: Галичина, Буковина: Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара»; київське видання («УЦНК «Музей Івана Гончара», ПФ «Оранта») 2007 року. Джерело фото: etnoua.info. О. Білоус, З. Сташук «Школа писанкарства»; київське видання 2013 року. Джерело фото: etnoua.info. Історія України (Вступ до історії): підручник для п'ятого класу; київське видання («Генеза») 2013 року. Джерело фото: narodna-osvita.com.ua. Джерело фото: arheolog-ck.ru. Джерело фото: uhc-of-nc.org. Джерело фото: uhc-of-nc.org. П. Чучка «Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник»; львівське видання («Свiт») 2005 року. Джерело фото: etnoua.info. Галичина і Україна й українці: Галичина, Буковина: Історико-етнографічний мистецький альбом Івана Гончара; київське видання («УЦНК «Музей Івана Гончара», ПФ «Оранта») 2007 року. Джерело фото: etnoua.info. І. Мацієвський «Музичні інструменти гуцулів»; вінницьке видання («Нова Книга») 2012 року. Джерело фото: etnoua.info. Полісся Почнемо з півночі. До цього регіону входять такі сучасні області: Волинська; Рівненська; Київська (північні райони); Житомирська (північні райони); Чернігівська (північні райони); Сумська (північні райони). Джерело фото: ssl.panoramio.com. Назву місцевості Полісся нескладно вивести від слів «по» і «ліс». І це абсолютно природно, адже північ України – це ліси. От і селилися наші предки «по лісі». Перша писемна фіксація цієї назви зустрічається в Галицько-Волинському літописі під 1275 роком. Людей, які населяють цей регіон, споконвіку кличуть поліщуками. Джерело фото: hllab.dp.ua. Волинь Частиною Поліського регіону, його центром в Україні є Волинь. Ця назва вперше згадується в 11 столітті, а точніше під 1077 роком, у Новгородському літописі. Джерело фото: ukrssr.com.ua. Про походження назви Волинь історики і філологи сперечаються й досі. На думку одних, назва цього регіону походить від назви давнього міста Волинь, або Велинь. Сьогодні його вже не існує, але сліди давнього поселення, знайдені археологами, говорять про те, що розміщувалося воно у місці злиття річок Гучва і Західний Буг (це за 20 км від сучасного Володимира-Волинського). Інші вчені пов’язують назву території з островом Волін у Померанії (землі поряд з Балтійським морем, нині – райони Німеччини та Польщі). На землях сучасної Німеччини жили слов’яни, але наприкінці першого тисячоліття вони вимушені були поступитися своїми територіями германським племенам. Місцевістю вони поступилися, а от назвою – ні. Так волиняни перекочували на схід (на північно-західні території сучасної України) зі своїм ім’ям. Походження назви «Волинь» виводять і від притоки Горині – Вілії. Однак усі ці версії не розкривають головного – значення слова «Волинь». Тут є кілька варіантів: від слов’янського «волъ» (віл), тобто «Волова країна»; від литовського «uola», що означає «скеля»; від імені такого собі Велина, який «велів», «повелівав»; від слова «олинь», яким раніше називали оленів, тобто Волинь – це земля оленів; якщо знову згадати про німців, то слово «Волинь» можна перекласти як «кельт», «представник романських народів», тобто «чужий», «іноземець» (для древніх германців, звичайно ж); найбільш поширеною версією, якої дотримується більшість істориків та лінгвістів, є думка про те, що назва «Волинь» споріднена з праслов’янським коренем «вол» (або «вел», «въл»), що має значення «мокрий», «вологий», «заболочена місцевість». Джерело фото: foalex.artphoto.pro. Про побут і традиції мешканців цього регіону дізнавайтеся в музеях: Музей лісового побуту Полісся (с. Отрохи, Чернігівська обл.). Етнографічний музей «Древлянське село» (с. Селезівка, Житомирська обл.). Краєзнавчий музей (смт Маневичі, Волинська обл.). Краєзнавчий музей (м. Новгород-Сіверський, Чернігівська обл.). Кролевецький районний краєзнавчий музей (м. Кролевець, Сумська обл.). Музей сільського господарства (с. Рокині, Волинська обл.). Заньківська мануфактура (с. Заньки, Чернігівська обл.). Музей українських старожитностей, Будинок Тарновського (Чернігів). Карпати Великий регіон на заході України поділяється на Прикарпаття, Закарпаття і власне Карпати. Етимологію перших двох назв вивести легко: при- – те, що при Карпатах, тобто перед ними, за- – те, що за горами. Звичайно, треба робити поправку на те, що це погляд українців, а от, наприклад, для словаків, які живуть по той бік Карпат, все виглядає з точністю до навпаки. Джерело фото: khustnews.in.ua. Щодо походження назви Карпат, то її виводять від різних слів кількох мов: з вірменської «карп» – камінь, «пат» – стіна; з польської «карпа» – великі нерівності, стовбури, коріння; з кельтської «карн» – камінь, купа каміння. До Карпатського регіону входять такі сучасні області: Закарпатська; Львівська; Івано-Франківська; Чернівецька (захід); Тернопільська (захід). Подорожуючи Карпатами, ви вирушаєте на гостину до трьох етнографічних груп: бойків, лемків та гуцулів. Бойки населяють території кількох областей і районів: Івано-Франківщина (Рожнятівський та Долинський райони); Львівщина (Стрийський, Самбірський та Старосамбірський, Дрогобицький, Сколівський, Турківський райони); Закарпаття (Воловецький, Міжгірський, Великоберезнянський райони). Свою назву бойки, скоріше за все, отримали завдяки особливостям свого мовлення: на місцевому діалекті частка «бойє» означає «так». Однак не всі бойки погоджуються з такою назвою свого етносу. Можливо, через те, що колись це було глузливе прізвисько, яким їх дражнили сусіди. Самі бойки часто називають себе верховинцями. Джерело фото: ukrmap.su. Лемки, або русини, – автохтонні жителі Карпат, вони живуть тут споконвіку, займаючи землі на схилах Східних Бескидів і на північний захід від Ужа (в Україні вони живуть на півночі Закарпатської області). У писемних джерелах про них вперше згадується у 6 столітті. Лемками цю етнічну групу стали називати сусіди, а все через те, що в мові карпатських русинів «для зв’язку слів» часто вживалася частка «лем», яка означала «лише, тільки». Джерело фото: ukrmap.su. Гуцули живуть на території Надворнянського, Верховинського, Яремчанського та Косівського районів Івано-Франківщини, у Рахівському районі Закарпатської області та в Путильському районі Чернівецької. Саме ці землі знані в народі під неофіційною назвою «Гуцульщина». Назву гуцулів пов’язують з молдавським словом «гуц» («гоц»), яке перекладається як «розбійник». Однак розбійник непростий, а благородний, адже серед представників цього етносу було багато опришків, народних месників. Мовознавці виводять назву гуцулів від слова «гочул» (або варіант «кочул») – кочівник. Іноді походження етносу, а отже – і назви, пов’язують з племенем уличів. Цікаві також версії походження гуцулів. Кого тільки не називають їхніми предками: і етрусків (цивілізація, що населяла територію сучасної Італії), і фракійців (народ, що жив на Балканах), і кавказців. Джерело фото: ukrmap.su. Однак повернемося до територій, на яких проживають ці етноси. Із Закарпаттям все просто. Закарпаття як було за Карпатами, так там і залишилося. Тому і сучасна назва, і виділення території в адміністративну одиницю – Закарпатську область – недалекі від істини, принаймні що стосується меж сучасної України. Галичина Займає територію сучасних Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопільщини. Європейська Галлія (держава, що існувала 2 тисячі років тому на півдні сучасної Франції) та Галатія у Малій Азії (сьогодні територія Туреччини) отримали назви від кельтських племен, які населяли в I тисячолітті до нашої ери територію Старого світу і залишили тут згадки про себе. Греки і римляни називали кельтів галатами і галами. Можна припустити, що й походження української Галичини пов’язане із загальноєвропейською історією. Колись її столицею було місто Галич, назву якого деякі вчені виводять від назви древніх кельтів. Інші дослідники з такою версією не погоджуються і роблять свої припущення: від слова «галка», від польського hala – гора, від княжого імені Галиця (який похований десь на території сучасного міста), від алазонів, або галізонів (народу, що жив уздовж течій Дністра та Бугу), від грецького gals – сіль (у Північно-Східній Русі центр солеваріння називався Галичем), від слова «галиця» – змія. Джерело фото: nichlav.blogspot.ru. Покуття Невелика територія Прикарпатського регіону. Це частина Косівського району Івано-Франківщини, рівнинна місцевість між річками Прут і Дністер. З походженням назви Покуття все просто і однозначно. Пов’язана вона із селищем Кути. Після захоплення українських земель поляки почали позначати межі своїх володінь на сході саме цим населеним пунктом. Вони говорили щось на зразок: «Наші землі по Кути». Сьогодні це умовно південно-східний кут Галичини. Джерело фото: hutsul.museum. Буковина Нескладно вивести і назву регіону Буковина. Пов’язана вона з буковими лісами, які, як можна здогадатися, ростуть на території сучасної Чернівецької області. Саме райони цієї адміністративної одиниці України є Північною Буковиною – частиною великої Буковини, південні землі якої належать до території Румунії. Джерело фото: mapsof.net. Завітайте до колоритних етнографічних музеїв Карпатського регіону: Музей народної архітектури та побуту, Шевченківський гай (Львів). Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття (м. Коломия, Івано-Франківська обл.). Закарпатський музей народної архітектури та побуту (Ужгород). Музей національної культури (с. Плав’є, Львівська обл.). Музей народної архітектури та побуту (Чернівці). Музей етнографії та екології Карпатського краю (м. Яремче, Івано-Франківська обл.). Музей народної архітектури Прикарпаття (с. Крилос, Івано-Франківська обл.). Музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини (м. Косів, Івано-Франківська обл.). Музей інституту декоративно-прикладного мистецтва (м. Косів, Івано-Франківська обл.). Музей «Старе село» (с. Колочава, Закарпатська обл.). Історико-етнографічний музей «Бойківщина» (м. Самбір, Львівська обл.). Краєзнавчий музей (смт Кути, Івано-Франківська обл.). Музей Гуцульщини (смт Верховина, Івано-Франківська обл.). Історико-етнографічний музей І. Ольбрахта (с. Колочава, Закарпатська обл.). Музей етнографії і художнього промислу Інституту народознавства НАН України (Львів). Музей старообрядництва (с. Біла Криниця, Чернівецька обл.). Музей етнографії і побуту (с. Саджава, Івано-Франківська обл.). Музей історії (с. Валява, Чернівецька обл.). Музей етнографії та побуту (м. Тлумач, Івано-Франківська обл.). Краєзнавчий музей «Бойківщина» (м. Долина, Івано-Франківська обл.). Музей лемківської культури (м. Монастириська, Тернопільська обл.). Музей гуцульського побуту та мистецтва «У трембітаря» (смт Верховина, Івано-Франківська обл.). Музей «Хата-стая» (смт Верховина, Івано-Франківська обл.). Музей «Гуцульська гражда» (с. Криворівня, Івано-Франківська обл.). Історико-етнографічний музей (м. Сарни, Рівненська обл.). Музей «Українська старовина» (м. Яремче, Івано-Франківська обл.). Музей етнографії та давньої історії (Чернівці). Етнографічний музей (с. Маринин, Рівненська обл.). Етнографічний музей старожитностей Гуцульщини (с. Криворівня, Івано-Франківська обл.). Поділля Українські літописи згадують ці території під назвами «Пониззя» і «Нижня Русь» (13 століття). Назва Поділля вперше зустрічається у документах 14 століття. До історичного району Поділля входять такі сучасні українські землі: Житомирська область (південний захід); Рівненська область (південь); Тернопільська область; Хмельницька область; Вінницька область; Одеська область (північ). Джерело фото: bigfoto.in.ua. Тут живуть подоляни. Пам’ятаєте відому українську народну пісню: «Десь тут була подоляночка, десь тут була молодесенька»? Так от, мова в ній іде про чарівну мешканку саме цього регіону. Джерело фото: fraza.ua. Походження назви Поділля нескладно вивести від слів «по» і «дол» (нижня частина; поселення, розташовані в річковій долині). Тут виникають асоціації з Поліссям, і невипадково. Тільки якщо в північному регіоні люди селилися «по лісі», то у випадку з Поділлям – «по долу», тобто в долині між річками Південний Буг і Дністер. Про побут подолян дізнавайтеся у таких музеях: Краєзнавчий музей (м. Дунаївці, Хмельницька обл.). Музей етнографії (м. Буша, Вінницька обл.). Етнографічний музей (м. Могилів-Подільський, Вінницька обл.). Середня Наддніпрянщина Це Центральна Україна. Рідше зустрічається назва Подніпров’я, і це зрозуміло, адже вона не повністю відповідає істині: вздовж течії Дніпра розташовано багато земель, і не тільки українських, а ще російських та білоруських. Тому назва «Середня Наддніпрянщина» стосовно української території найбільш точна. Джерело фото: etnoua.info. До цього регіону входять: Київська область (південні райони); Чернігівська область (південні райони); Полтавська область (південно-західні райони); Кіровоградська область (північні райони); Черкаська область. Джерело фото: ukrmap.su. Про побут жителів цього регіону від найдавніших часів до наших днів розкажуть такі музеї: Музей народної архітектури та побуту (Пирогів, Київ). Центр народного мистецтва у Петриківці (с. Петриківка, Дніпропетровська обл.). Заповідник «Трипільська культура» (с. Легедзине, Черкаська обл.). Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини (м. Переяслав-Хмельницький, Київська обл.). Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав» (м. Переяслав-Хмельницький, Київська обл.). Музейно-етнографічний комплекс «Дикий хутір» (сел. Буда, Черкаська обл.). Музей народного декоративного мистецтва (м. Канів, Черкаська обл.). Історико-етнографічний музей «Соколиний хутір» (с. Петрушівка, Чернігівська обл.). Краєзнавчий музей (м. Бобровиця, Чернігівська обл.). Національний музей українського народного декоративного мистецтва (Київ). Етнографічний музей «Хутір Савки» (с. Нові Петрівці, Київська обл.). Етнографічно-туристичний комплекс «Козацький хутір» (с. Стецівка, Черкаська обл.). Стецівський етнографічний музей (с. Стецівка, Черкаська обл.). Музей стародавнього побуту і народних ремесел у Плескачовці (с. Плескачівка, Черкаська обл.). Дім-музей сільського побуту (с. Роги, Черкаська обл.). Історико-етнографічний музей-заповідник «Козацькі землі України» (с. Вереміївка. Черкаська обл.). Слобожанщина До Слобідської України належать сьогодні такі області: Сумська (південні райони); Харківська; Луганська; Донецька; Полтавська (східні райони); Дніпропетровська (північні райони на Лівобережжі). Джерело фото: etnoua.info. Цей регіон вважається одним з «наймолодших» в Україні. Напевне, через великі часові «паузи» в його розвитку, а також через те, що в етносів, які його населяли, не було між собою нічого спільного. Люди жили на території українського сходу ще з часів палеоліту. Значно пізніше тут з’явилися представники кочових племен: кіммерійців, скіфів і сарматів, хозарів та булгар, половців та печенігів. Аж до 1430 року по східних степах кочували татаро-монголи, поки їх не «посунули» кримські татари, яким у цьому значно «допомагала» нищівна епідемія. Вид околиць Харкова. О. Кисельов. 1875. Джерело фото: promova.net. Українці на цих землях почали з’являтися у 15 столітті. Це були сміливці, шукачі справедливості і кращої долі з Полісся і Волині – тодішніх кордонів українських земель (які входили до складу Речі Посполитої). Таких волелюбців тюрки прозвали «козаками». Саме в цей час з’явилася і перша назва слобідських земель – Дике поле. Обживати і цивілізувати його почали трохи пізніше – у 17 столітті, коли після повстання Богдана Хмельницького сюди переселилися козаки і селяни, заснувавши слобідки. Як не складно здогадатися, звідси і походить назва «Слобожанщина». Джерело фото: ostrichplexabaex.tumblr.com. Місцеві музеї занурять вас у народне минуле: Національний музей українського гончарства (с. Опошня, Полтавська обл.). Детальніше про гончарне ремесло читайте в нашому матеріалі. Охтирський міський краєзнавчий музей (м. Охтирка, Сумська обл.). Недригайлівський краєзнавчий музей (с. Хоружівка, Сумська обл.). Музей археології та етнографії Слобідської України (Харків). Музей народного побуту та етнографії (м. Маріуполь, Донецька обл.). Музей народної архітектури (с. Прелесне, Донецька обл.). Південь Південь України можна, напевно, назвати найменш українським, хоча український етнос тут все ж переважає. У різні часи ці землі належали різним державам: Стародавня Греція, Кримське ханство з Османською імперією, Російська імперія. Тому й народностей на українському Півдні живе багато: крім українців, це греки, татари, німці (яким російська імператриця Катерина II активно роздавала ці землі), вірмени, болгари, росіяни, серби, молдавани. Джерело фото: etnoua.info. До південного регіону України належать: Запоріжжя; Херсонщина; Миколаївщина; Дніпропетровщина (крім деяких північних районів); Донеччина (південні і центральні райони); південь Одещини; Кримський півострів. Джерело фото: krim.ws. Відвідайте музеї цього регіону і дізнайтеся багато цікавого про життя його мешканців: Національний заповідник «Хортиця» та Музей історії запорізького козацтва (Запоріжжя). Краєзнавчий музей (м. Берислав, Херсонська обл.). Краєзнавчий музей (смт Чаплинка, Херсонська обл.). Будинок-музей німецьких колоністів (с. Ручаївка, Запорізька обл.). Музей старожитностей (м. Феодосія, АР Крим). Культурно-етнографічний центр кримських татар «Коккоз» (с. Соколине, АР Крим). Вірменський історико-краєзнавчий музей (м. Армянськ, АР Крим). Музей історії та етнографії греків Приазов'я (смт Сартана, Донецька обл.). Музей-заповідник «Херсонес Таврійський» (Севастополь, АР Крим). Будинок-музей болгарського побуту (с. Калчева, Одеська обл.). Музей етнографії кримських татар (м. Старий Крим, АР Крим). Кримський етнографічний музей (Сімферополь, АР Крим). Національний історико-археологічний заповідник «Ольвія» (с. Парутине, Миколаївська обл.). Історичні факти Полісся Найцікавіші місця України. Підписуйте

Read more at: https://ua.igotoworld.com/ua/article/953_etnograficheskie-regiony-ukrainy.htm